Квінтет Стефана є одним із найвідоміших прикладів групи галактик, які активно взаємодіють одна з одною. Здавалося б, зіткнення повинні стискати молекулярний газ і запускати інтенсивне народження нових зірок. Але нова карта Atacama Compact Array показала значно складнішу картину: у деяких областях газу багато, проте зорі утворюються дуже повільно. Головним фактором виявилася турбулентність — хаотичні рухи газу заважають йому спокійно стискатися під дією власної гравітації.

Народження зірок безпосередньо пов’язане з молекулярним газом. Саме холодні густі молекулярні хмари можуть колапсувати й формувати нові зоряні системи.
У ранньому Всесвіті взаємодії між галактиками відбувалися частіше, ніж сьогодні.
Такі зіткнення традиційно розглядають як один із механізмів, що різко підвищує темп зореутворення.
Гравітаційна взаємодія стискає газ, створює ударні хвилі й концентрує речовину.
Проте астрономи давно помічали інший сценарій: деякі області містять велику кількість молекулярного газу, але формують набагато менше зірок, ніж очікується.
Квінтет Стефана є зручним місцем для вивчення цієї суперечності. Група складається з кількох близьких у проєкції галактик, частина яких переживає сильні гравітаційні взаємодії.
Команда Osaka Metropolitan University використала Atacama Compact Array у Чилі.
Радіотелескопи картували випромінювання молекул монооксиду вуглецю CO. CO служить стандартним індикатором молекулярного водню, який безпосередньо спостерігати значно складніше.
Дослідники створили першу детальну карту структури молекулярного газу по всьому Квінтету Стефана.
Потім вони порівняли кількість газу, його рухи та ефективність утворення зірок у різних областях.
Результат показав чітку закономірність. Там, де молекулярний газ рухався найбільш хаотично й мав велику дисперсію швидкостей, ефективність зореутворення була низькою.
Тобто самої великої кількості молекулярного матеріалу недостатньо.
Щоб утворилася зоря, частина хмари має втратити внутрішню кінетичну підтримку, стати достатньо щільною й почати стискатися під дією гравітації.
Сильна турбулентність працює проти цього процесу.
Вона постійно перемішує й розтягує газові структури, не даючи їм осісти в стабільну компактну хмару.
Таким чином, одна й та сама взаємодія галактик може мати протилежні наслідки.
У певній області удар або стиснення збільшує густину й запускає зореутворення.
В іншій — енергія зіткнення переважно переходить у турбулентний рух і пригнічує колапс.
Автори вважають, що такий механізм допомагає пояснювати дуже різну ефективність зореутворення у взаємодіючих галактиках.
Це особливо важливо для реконструкції раннього Всесвіту, де злиття та близькі проходження галактик були значно поширенішими.
Розуміння того, коли зіткнення створює зоряний спалах, а коли, навпаки, гальмує народження зірок, потрібне для точніших моделей еволюції галактик у космічному часі.
https://phys.org/news/2026-09-turbulent-star-formation-stephan-quintet.html

2564