2529
Близько 90 мільйонів років тому Західна Антарктида зовсім не нагадувала сучасний крижаний континент. Приблизно за 900 кілометрів від Південного полюса існував вологий помірний ліс із хвойними деревами, деревоподібними папоротями та болотами. Новий аналіз осадового керна з моря Амундсена показав, що ця екосистема неодноразово переживала пожежі, а мікроскопічні частинки деревного вугілля стали найпівденнішим відомим свідченням природних пожеж на Землі.
Сам керн міжнародна команда під керівництвом морського геолога Йоганна Клагеса з Alfred Wegener Institute отримала під час експедиції Polarstern. У 2020 році дослідники вже повідомляли, що всередині зберігся надзвичайно добре законсервований викопний ґрунт віком близько 90 мільйонів років.
У цьому шарі були численні пилкові зерна, спори та щільна мережа коренів. Вони показали, що в пізній крейді біля Південного полюса існував справжній болотистий ліс.
Клімат тоді був набагато теплішим. Середньорічна температура оцінюється приблизно у 12°C, а рівень CO₂ в атмосфері міг бути у чотири-шість разів вищим за сучасний.
Попри тепло, географічне положення залишалося полярним. Приблизно чотири місяці на рік ліс переживав безперервну темряву полярної ночі.
У новій роботі команда повторно дослідила той самий керн, але вже з акцентом на сліди пожеж. У пізньокрейдових шарах виявили мікроскопічні частинки деревного вугілля, яких ставало дедалі більше у молодших частинах розрізу.
Форма й структура частинок показали, що переважно горіла м’яка деревина хвойних дерев, причому при відносно низьких температурах. Такий тип горіння характерний не для катастрофічних верхових пожеж, а для поверхневого вогню та повільного тління рослинного матеріалу.
Ще одним доказом стали фрагменти бурштину — скам’янілої смоли дерев. Дослідники вважають, що частина смоли виділялася як реакція на пошкодження стовбурів вогнем і утворювала своєрідну захисну «пломбу».
У тих самих шарах знайшли велику кількість спор сфагнових мохів. Вони вказують на формування одних із найдавніших відомих верхових торфовищ.
Автори реконструюють картину так: болотистий антарктичний ліс поступово замулювався, а клімат мав виражені сухі й дуже вологі сезони. Під час сухіших періодів пожежі ставали частішими й стримували розвиток густого лісу.
У відкритіших ділянках накопичувалися сфагнові мохи й формувалися торфовища. Пізніше в самих торфовищах могли виникати повільні ґрунтові пожежі.
Вулканізм навряд чи був основним джерелом займання: відомі активні вулканічні райони того часу лежали щонайменше за 400 кілометрів. Найімовірнішим природним тригером автори називають блискавки під час гроз.
Торфовища мають важливе кліматичне значення, оскільки можуть накопичувати великі запаси вуглецю протягом дуже довгого часу.
Дослідники звертають увагу на паралель із сучасністю: у теплому кліматі болотисті райони можуть швидше пересихати, а повторювані пожежі змінюють рослинність і умови накопичення торфу. Антарктичний керн показує, що подібна взаємодія тепла, сезонної сухості, пожеж і торфових екосистем уже існувала на Землі десятки мільйонів років тому.
https://phys.org/news/2026-09-ancient-charcoal-reveals-evidence-wildfires.html
