2388
Середньовічні Євангелія та інші пергаментні книги виявилися не лише пам’ятками культури, а й біологічними архівами. Генетичний аналіз сторінок допоміг реконструювати понад 3500 років еволюції вірусу віспи овець і показав, що інфіковані тварини використовувалися для виробництва пергаменту в різних частинах середньовічної Європи.
Пергамент виготовляли зі шкіри худоби — найчастіше овець, кіз і телят. Після очищення, натягування й висушування матеріал міг зберігатися століттями. Разом зі структурою шкіри в ньому залишаються фрагменти ДНК самої тварини, мікроорганізмів і патогенів, які були присутні в організмі на момент смерті.
Дослідники працювали з відомими рукописами з Британії та континентальної Європи. Серед них були приблизно тисячолітні York Gospels — один із найкраще збережених англосаксонських ілюмінованих рукописів, а також Corpus Glossary з колекції Corpus Christi College у Кембриджі — один із найдавніших англійських словників.
Для відбору матеріалу використовували неінвазивні або мінімально інвазивні методи. Це особливо важливо для унікальних рукописів: дослідникам потрібно отримати генетичний матеріал, не вирізаючи шматки сторінки.
На кількох сторінках одного й того самого рукопису виявили ДНК вірусу віспи овець. Це вказує, що для виготовлення книги використовували шкури заражених тварин, а не що одна випадкова сторінка була забруднена значно пізніше.
Ще несподіванішою стала знахідка вірусної ДНК на пергаменті з козячої та телячої шкіри. Автори розглядають два пояснення: рідкісні випадки міжвидової інфекції або перенесення вірусного матеріалу під час спільної обробки шкур.
Пергамент у цьому сенсі працює як моментальний знімок стану тваринницького господарства. Письмові джерела середньовіччя часто розповідають про війни, політику та людські епідемії, але хвороби худоби документували значно гірше. Книги несподівано зберегли те, що літописці не записали.
Щоб продовжити часову лінію ще далі, команда проаналізувала ДНК із зубів овець бронзової доби з поселень скотарів у Євразійському степу. Зуби добре захищають генетичний матеріал і можуть зберігати сліди інфекції тисячі років.
Найдавніші виявлені зразки вірусу віспи овець показали, що хвороба загрожувала стадам щонайменше 3700 років. Порівняння давніх і сучасних геномів дозволило також оцінити час розходження головних ліній каприпоксвірусів.
За розрахунками, вірус віспи овець, вірус віспи кіз і вірус вузликового дерматиту великої рогатої худоби могли розділитися в проміжку приблизно між 11 500 і 3700 роками тому. Це збігається з періодом, коли тваринництво активно поширювалося по Євразії.
Для істориків сільського господарства такі дані дають новий рівень деталізації. Спалах вірусу міг впливати на виживання стада, доступність шкур, м’яса та вовни, але в документах про це могла не залишитися жодна згадка.
Для вірусологів давні геноми важливі з іншої причини: вони дозволяють перевіряти швидкість еволюції патогена на масштабі тисячоліть, а не лише сучасних десятиліть.
Дослідження перетворює бібліотеки на своєрідні епідеміологічні архіви. Кожна пергаментна сторінка може містити інформацію не тільки про текст і ремесло, а й про вид тварини, її походження, стан здоров’я та хвороби, які циркулювали в господарствах того часу.
https://phys.org/news/2026-09-hidden-dna-medieval-gospels-reveals.html
.jpg)
