723
Для Атлантичної меридіональної циркуляції може не існувати однієї універсальної температурної межі, після якої система обов’язково руйнується. Нові симуляції показали: вирішальним фактором є також швидкість глобального потепління.
AMOC переносить теплу поверхневу воду на північ Атлантики, а холоднішу й щільнішу повертає на південь у глибинних шарах. Система впливає на клімат Європи, рівень моря, опади та океанічний вуглецевий цикл.
Дослідники запустили одну кліматичну модель з двома темпами зростання CO₂. У повільному сценарії концентрація збільшувалася приблизно на 0,5 ppm на рік, у швидкому — на 2,5 ppm на рік.
Що показало дослідження
За повільного нагрівання океан встигав перебудовуватися від поверхні до глибин. AMOC залишалася стабільною далеко за +4 °C і не руйнувалася навіть при +5 °C.
За швидкого сценарію система не встигала адаптуватися. У моделі колапс відбувся приблизно при глобальному нагріванні на +2 °C.
Команда оцінює критичний темп потепління приблизно у 0,3 °C за десятиліття. Автори наголошують: це не прогноз гарантованого колапсу при +2 °C, а доказ того, що швидкість нагрівання сама по собі є важливою частиною стійкості AMOC.
У попередніх роботах тієї самої групи додаткова прісна вода в Північній Атлантиці вже показувала здатність робити AMOC менш стабільною. Новий експеримент спеціально ізолював інший фактор — темп зростання парникового forcing.
За повільного сценарію океан мав сотні років на перебудову. Це дозволяло температурі, солоності й глибинній циркуляції поступово пристосовуватися до нових умов, не переходячи різко в інший стан.
За швидкого сценарію поверхня змінювалася значно швидше, ніж глибокі шари встигали реагувати. Саме цей часовий дисбаланс автори вважають одним із пояснень раннішої втрати стійкості.
Джерело: Phys.org / Utrecht University
