2481
Розписані етруські гробниці в Тарквінії давно вивчають за сюжетами на стінах — бенкетами, музикантами, процесіями та образами потойбічного світу. Але нова робота археологів запропонувала подивитися на них не як на галерею окремих фресок, а як на простір, через який люди рухалися, де світло, звук, архітектура й образи діяли одночасно. Для цього дослідники поєднали тривимірне моделювання, акустичні вимірювання, аналіз руху та інструменти комп’ютерного зору на основі штучного інтелекту.
Дослідники зосередилися на двох гробницях у Тарквінії, датованих приблизно серединою V століття до нашої ери. Обидві належать до одного культурного середовища, але суттєво відрізняються розмірами, розписами й акустикою.
Мета полягала не в тому, щоб довести, ніби етруські майстри свідомо прораховували кожний психологічний ефект. Команда хотіла зрозуміти, які сенсорні умови реально виникали всередині й як вони могли спрямовувати увагу відвідувача.
Для цього створили детальні 3D-моделі обох гробниць. Акустику перевіряли стандартизовано: у різних точках відтворювали записані удари долонь і вимірювали, як звук затухає та поширюється між камерою й входом.
Візуальну частину аналізували за допомогою систем комп’ютерного зору. Вони дозволяли визначати ділянки, які найсильніше притягують погляд, а також імовірні маршрути руху й місця, де люди могли зупинятися або виконувати ритуальні дії.
Окремо моделювали освітлення. Замість сучасних ламп використовували сценарії зі свічками, оскільки смолоскипи у невеликих замкнених приміщеннях могли б швидко наповнювати камеру небезпечним димом.
Першою дослідники розглянули Tomba del Gallo, датовану приблизно 450–400 роками до нашої ери. Вона невелика: поховальна камера має приблизно 3,31 метра завдовжки і 2,5 метра завширшки.
До неї ведуть круті сходи й вузький коридор. У самій камері збереглися два основні живописні сюжети — сцена бенкету та зображення танцюристів і музикантів із подвійними флейтами.
Початкова частина маршруту майже не містить сильних візуальних акцентів, тому сама архітектура спрямовує людину вперед, до камери. Уже всередині погляд концентрується на переходах між стінами та на розписах.
Через невеликий розмір приміщення його можна було порівняно легко освітити свічками. При цьому акустика залишалася досить «сухою»: звук не накопичувався надовго, а реверберація була короткою.
Це означає, що голоси могли залишатися достатньо розбірливими, а простір не створював сильного звукового перевантаження. Дослідники описують Tomba del Gallo як середовище, де візуальне сприйняття залишалося головним.
Інакше поводилася Tomba dei Demoni Azzurri — «Гробниця блакитних демонів», датована приблизно 450–420 роками до нашої ери. Її камера значно більша — близько 6,2 на 6,1 метра, а вхідний коридор приблизно вдвічі довший і ширший.
У ній також є сцени бенкету й процесії, але найсильнішим образом виявилася композиція з потойбічними істотами. Особливо виділяється блакитний демон на правій стіні, якого система візуального аналізу визначила як надзвичайно сильний центр уваги.
Його колір, поза й центральне розташування різко контрастують із навколишніми елементами. Поруч зображені інші демонічні постаті, а також човен із жіночою та меншою чоловічою фігурами.
Акустика тут була набагато складнішою. Звук довше відбивався від поверхонь і міг переходити між внутрішньою камерою та зовнішньою частиною гробниці.
Низькі частоти — наприклад, удари барабана або тріскачок — могли не просто бути чутними, а й відчуватися як вібрація. Високі частоти й голоси, навпаки, через довгу реверберацію могли ставати менш розбірливими.
Дослідники припускають, що така комбінація могла створювати значно сильніше відчуття просторової дезорієнтації, ніж у Tomba del Gallo. Людина одночасно бачила мерехтливі розписи, чула довгі відлуння й перебувала в більшому темному приміщенні.
У роботі також обговорюється можливий зв’язок цих умов із різними режимами уваги та збудження мозку. Автори, однак, не стверджують, що можуть точно відтворити психологічний стан конкретного відвідувача.
Головний результат дослідження полягає в іншому: дві гробниці одного періоду могли створювати зовсім різний сенсорний досвід. У Tomba del Gallo простір був компактним і візуально зрозумілим, тоді як Tomba dei Demoni Azzurri формувала значно інтенсивніше звукове й візуальне середовище.
Таким чином, етруські поховальні споруди не варто сприймати як однакові кімнати з настінним живописом. Їхня архітектура, освітлення й акустика були частиною того, як люди переживали сам поховальний простір.
https://phys.org/news/2026-09-ai-reveal-immersive-sensory-ancient.html
