2862
Мільйони корінних жителів примусово асимілювали або депортували, а на їхнє місце завозили лояльне населення з російської глибинки. Так, через насильство, репресії та тотальну підміну топоніміки радянська влада створювала штучний міф про території, які нібито завжди належали Москві.
Куди зникли справжні господарі Криму та як створювали ілюзію російської Рив’єри?
У травні 1944 року радянська влада вирішила фізично зачистити півострів і перетворити його на ексклюзивний курорт для партійної номенклатури. Депортація кримських татар була не просто актом помсти диктатора, а ретельно спланованим етноцидом, який звільнив життєвий простір для нової еліти. У товарних вагонах до Центральної Азії вивезли майже двісті тисяч корінних жителів, а їхні будинки, сади та виноградники залишилися порожніми.
Після виселення татар, а також вірмен, болгар і греків, Москва запустила безпрецедентну програму колонізації. До Криму потягнулися ешелони колгоспників з Воронезької, Курської, Тамбовської та Ростовської областей. Їх манили обіцянками райського клімату та безплатного житла, але багато хто ніколи не бачив моря і не знав, як обробляти південні ґрунти, через що економіка регіону почала стрімко занепадати.
Наступним кроком стало тотальне перейменування всього живого і неживого. У 1944–1948 роках радянська бюрократія стерла з мапи понад тисячу історичних тюркських та інших «неросійських» топонімів. Так Ак-Мечеть перетворили на Чорноморське, а Курман-Кемельчі – на Красногвардійське. Лінгвістичну зачистку супроводжувало знищення мусульманських цвинтарів, мечетей і багатовікових архівів. Крим штучно зробили «всесоюзною здравницею» з російським обличчям, а спадщину корінних народів оголосили ворожою і викреслили з підручників.
Чому індустріальне серце України раптово заговорило мовою московських кураторів?
Східні регіони України стали полігоном для демографічної інженерії, яка мала розчинити місцеву ідентичність у котлі радянської індустріалізації. До Другої світової війни регіон залишався переважно україномовним, особливо на селі, яке живило міста робочою силою. Після вигнання нацистів шахти та металургійні гіганти лежали в руїнах, і Москва використала нестачу робочих рук для зміни етнічного балансу.
Замість опори на місцеві ресурси уряд розгорнув систему «оргнабору», тобто організованого вербування робітників з найбідніших регіонів Російської РФСР. Сотні тисяч молодих людей з російської глибинки, а також демобілізовані солдати та колишні в’язні таборів масово осідали у Донецькій та Луганській областях. Міграцію супроводжувала агресивна русифікація освітньої та культурної сфер: українські школи стрімко переводили на російську мову викладання під приводом «інтернаціоналізації» пролетаріату.
Радянська пропаганда цілеспрямовано створювала образ Донбасу як «особливого російського анклаву», де класова приналежність до шахтарського братерства мала замінити національну свідомість. Місцевих українців, які намагалися зберегти свої традиції, жорстко маргіналізували, називаючи їх «відсталими селянами» або приписуючи симпатії до буржуазного націоналізму. Партійна верхівка призначала на керівні посади в промисловості лише етнічних росіян, яких надсилали прямими рейсами з Москви чи Ленінграда.
Так лише за кілька повоєнних десятиліть Донбас, який історично був невіддільною частиною українського етнічного та економічного простору, штучно перетворили на російськомовний бастіон, відрізаний від власного коріння. Так само як і Крим, хоча у 1954 році його повернули до складу Української РСР.
Джерело: 24tv.ua