951
Уявіть істоту, мозок якої за розміром ближчий до шимпанзе, але догляд за її немовлям такий же виснажливий, як у сучасних людей. Саме до такого висновку підводить дослідження, про яке розповідає Popular Science: людські немовлята, схоже, були фізично безпорадними вже понад мільйон років, і це набагато давніша риса, ніж вважали раніше.
Що відомо коротко
- Людські діти народжуються з м’яким черепом, слабкими шийними м’язами та відносно недорозвиненим мозком, який швидко росте після народження.
- Нове дослідження показує, що така безпорадність існувала щонайменше понад 1 мільйон років, ще за часів Homo erectus та Homo floresiensis.
- Вчені аналізували форму черепа дорослих і дитячих скелетів, шукаючи сліди деформацій, пов’язаних із лежанням немовлят в одному положенні.
- У людей (сучасних і викопних) виявили значно ширший діапазон деформацій черепа, ніж у шимпанзе, бонобо, горил та орангутанів.
- Такі деформації свідчать, що немовля було надто слабким, щоб тримати голову, а дорослі мали довго його підтримувати й доглядати.
Чому «плаский череп» говорить про безпорадних немовлят
Сучасні батьки добре знають про синдром плаского потилиці: якщо немовля багато лежить в одному положенні, м’які кістки черепа деформуються. Це називається деформаційною плагіоцефалією і напряму пов’язане з тим, що шия й м’язи ще надто слабкі, а череп — м’який.
Автори роботи використали цю ідею як еволюційний «детектор безпорадності». Якщо дорослий череп має характерну асиметрію, що формується саме в немовлячому віці, це натяк: колись давно голова цього індивіда теж багато часу лежала в однаковому положенні. А значить, дитина не могла сама добре рухати головою і залежала від того, як її тримають чи кладуть дорослі.
На відміну від людей, дитинчата великих мавп — шимпанзе, горил чи орангутанів — набагато більш фізично самостійні від народження. Вони краще тримаються за матір, більше рухаються й рідше проводять довгі години нерухомо в одному положенні. Тому їхні черепи деформуються набагато менше.
Як вчені прочитали «дитячу історію» зі стародавніх кісток
Антрополог Юске Кайфу (Yousuke Kaifu) з Музею Університету Токіо звернув увагу на цю підказку ще у 2007 році. В Індонезії він побачив череп Homo floresiensis — давнього виду людей, якого часто називають «хоббітом». Форма кісток явно свідчила про деформацію, що виникла вже після народження, а не через хворобу чи пошкодження після поховання.
Щоб перевірити свою здогадку, він звернувся до клініциста, який підтвердив: це схоже саме на деформаційну плагіоцефалію, тобто «пласку голову» від довгого лежання. Тоді Кайфу висунув ідею: можливо, такі деформації — це непрямий знак того, що немовля було фізично безпорадним і потребувало постійної підтримки.
Для перевірки дослідники з Японії та Індонезії зібрали великий набір даних. Вони отримали КТ-знімки 123 сучасних здорових немовлят віком від одного дня до 17 місяців. Також виміряли 385 людських черепів з території Японії віком від приблизно 200 до 1000 років.
Щоб порівняти людей з нашими найближчими родичами, команда вивчила 996 черепів нелюдських великих мавп — шимпанзе, бонобо, горил і орангутанів. До цього додали п’ять викопних черепів Homo erectus та один Homo floresiensis.
Головним орієнтиром був задній вигляд черепа та ступінь його поперечної деформації. Саме ця частина особливо чутлива до того, як довго й у якому положенні немовля лежить головою.
Що виявили у Homo erectus та «хоббіта»
Різниця виявилася разючою. У всіх чотирьох видів великих мавп діапазон деформації черепа був відносно вузьким. Це узгоджується з тим, що їхні дитинчата з перших днів більш рухливі та можуть краще тримати голову й тулуб.
Натомість усі людські вибірки — і сучасні немовлята, і історичні черепи з Японії, і викопні Homo erectus та Homo floresiensis — показали набагато ширший спектр форм і ступенів деформації. Тобто наш рід, очевидно, протягом дуже довгого часу мав немовлят, які часто лежали та сиділи в одному положенні, не в змозі самостійно змінювати позицію голови.
Особливо показовим був Homo erectus, що жив між більш ніж 1 мільйоном і 110 тисячами років тому. Археологічні знахідки цього виду обмежуються здебільшого кам’яними знаряддями, тому про їхню поведінку відомо небагато. Однак ознаки деформацій черепа натякають: їхні немовлята були фізично так само крихкими, як наші, і потребували тривалого, уважного догляду.
Ще одна несподіванка — Homo floresiensis. Їхній мозок був набагато менший, приблизно як у шимпанзе. Здавалося б, при такому об’ємі мозку розвиток міг би бути ближчим до інших великих мавп. Проте ступінь деформації вказує, що й у «хоббітів» немовлячий період був складним, із тривалою безпорадністю, схожою на людську.
Що це говорить про еволюцію нашої турботи
Часто безпорадність людських немовлят пояснюють «акушерською дилемою». Наш вид має велику голову й мозок, але також ходить на двох ногах, що звузило й змінило форму родового каналу. Тому діти народжуються раніше й менш розвиненими, а череп мусить бути м’яким, щоб пройти через таз.
Однак результати дослідження натякають, що історія складніша. Навіть види з меншим мозком, як Homo floresiensis, ймовірно, проходили через схожий немовлячий «важкий режим». Це означає, що сам по собі складний догляд за безпорадними немовлятами міг бути фундаментальною частиною людської історії ще від спільного предка Homo erectus і Homo floresiensis понад мільйон років тому.
Такий рівень турботи вимагав і соціальної підтримки. Одній матері важко одночасно полювати, збирати їжу, уникати хижаків і постійно тримати немовля, яке не може саме себе захистити. Тож, ймовірно, вже давні людські спільноти мали форми взаємодопомоги, коли інші дорослі допомагали у догляді за дітьми.
FAQ
Це вже остаточний доказ давньої безпорадності немовлят?
Дослідження пропонує сильний непрямий аргумент, заснований на формі черепа, але не дає абсолютно прямого спостереження поведінки. Автори показують стійку відмінність між людьми та великими мавпами й логічно пов’язують її з немовлячою безпорадністю, однак інші фактори також могли частково впливати на форму черепа.
Чи означає це, що всі давні людські немовлята мали «пласку голову»?
Ні. І в сучасних людей, і в історичних або викопних черепах видно широкий діапазон форм. Деформацій більше, ніж у великих мавп, але це не означає, що пласка потилиця була в усіх. Радше йдеться про загальну тенденцію до частішої та сильнішої деформації.
Чому в інших великих мавп немає подібного діапазону деформацій?
Їхні дитинчата від народження більш активні та здатні краще тримати голову й хапатися за матір. Вони менше лежать нерухомо, тому односторонній тиск на м’який череп триває недовго й деформації слабші. Крім того, їхній зріст і форма тіла інші, що теж впливає на положення голови.
Чи може новий метод застосуватися до інших викопних видів?
Так, автори підкреслюють, що підхід, який аналізує форму верхньої частини черепа, можна застосовувати до будь-яких викопних решток, де достатньо добре збереглася кістка. Це дає шанс «прочитати» немовлячий період навіть там, де кісток дітей взагалі немає.
Якщо людські немовлята були крихкими й безпорадними вже понад мільйон років, то наша схильність гуртуватися, допомагати один одному й будувати складні спільноти може бути не «додатком» до еволюції, а її центральною умовою. Турбота про слабкого немовляти виявляється настільки ж давньою рисою людства, як кам’яні знаряддя чи вогонь — і змушує подивитися на наш вид як на істоту, сформовану турботою так само, як і розумом.
Людські немовлята безпорадні вже понад мільйон років з’явилася спочатку на Цікавості.
