2717
Замість того щоб безглуздо загинути у холодних водах Північного моря, матроси підняли зброю проти власних командирів. Лише за один тиждень їхній відчайдушний бунт у портовому місті Кіль переріс у те, що змело могутню монархію Гогенцоллернів у смітник історії.
Чому німецькі матроси у Кілі відмовилися йти у свій останній бій?
Наприкінці жовтня 1918 року поразка Німецької імперії у Великій війні стала очевидною. Поки політики у Берліні домовлялися про умови перемир’я з Антантою, військово-морське командування на чолі з адміралами Рейнгардом Шеєром та Францом фон Гіппером готувало фатальний план. Вояки вважали, що здача флоту без бою зганьбить німецьких офіцерів, тож 24 жовтня видали таємний наказ про генеральний наступ.
Це була безсумнівно самогубна місія. Флот відкритого моря мав зіткнутися з британською армадою Гранд-Фліт, яка значно переважала у силі, щоб завдати ворогу максимальної шкоди і загинути «з честю». Адмірали недооцінили стан своїх підлеглих. Матроси, які роками гнили в сирих трюмах, страждали від мізерних пайків і жорстокої дисципліни, не бажали ставати гарматним м’ясом заради офіцерської гордості.
Вони читали соціалістичні брошури, знали про мирні переговори й розуміли, що війна програна. Коли ескадри почали збиратися на рейді у Вільгельмсгафені, екіпажі кількох лінкорів, зокрема дредноутів «Тюрінгія» та «Гельголанд», просто відмовилися підіймати якорі та розпалювати котли. Це був ще не збройний бунт, а радше масовий страйк виснажених людей, які хотіли повернутися до родин.
Командування відреагувало жорстко: операцію скасували, але понад тисячу непокірних моряків заарештували. Третю ескадру лінкорів перевели до Кіля, головної військово-морської бази на Балтиці, сподіваючись, що зміна дислокації та загроза військового трибуналу зламають волю матросів. Цей крок виявився помилкою, яка перетворила локальну непокору на повноцінний революційний вибух.
Як постріли 3 листопада 1918 року зруйнували імперію Гогенцоллернів?
Кіль був переповнений десятками тисяч виснажених війною робітників корабелень, які співчували солдатам місцевого гарнізону. Місто стало ідеальною пороховою бочкою. Перші дні листопада минули у напружених, але мирних масових зібраннях. Матроси на чолі з кочегаром Карлом Артельтом та лідером місцевих незалежних соціал-демократів Лотаром Поппом вимагали негайного звільнення своїх заарештованих товаришів.
Військовий губернатор міста, адмірал Вільгельм Сушон, відмовився йти на реальні поступки, і ситуація стрімко вийшла з-під контролю. Ввечері 3 листопада 1918 року кілька тисяч моряків, до яких долучилися робітники заводів та їхні родини, рушили мирною демонстрацією до військової в’язниці, скандуючи гасла про мир та свободу. На перехресті вулиць Карлштрасе та Брунсвікер-штрасе їм перегородив шлях озброєний патруль під командуванням лейтенанта Оскара Штайнгойзера.
Після короткої словесної перепалки офіцер, запанікувавши перед величезним натовпом, віддав наказ відкрити вогонь на ураження. Семеро людей загинули на місці, ще 29 дістали важкі поранення. Це стало історичною точкою неповернення. Вже наступного ранку, 4 листопада, місто прокинулося в іншій політичній реальності.
Матроси зламали арсенали, захопили кораблі та підняли червоні прапори. За лічені години влада у військово-морській базі перейшла до новоствореної Ради робітничих і солдатських депутатів. Уряд у Берліні відправив до Кіля впливового політика Густава Носке, але стримати рух уже було неможливо.
Звістка про повстання швидко поширилася Німеччиною. Озброєні матроси роз’їжджалися поїздами країною, і за наступні кілька днів революція охопила Бремен, Гамбург, Мюнхен, Кельн і зрештою столицю. Гарнізони один за одним переходили на бік повсталих. Рівно через 6 днів після кривавої неділі у Кілі, 9 листопада 1918 року, кайзер Вільгельм II зрікся престолу і втік до Нідерландів, а Німецька імперія припинила існування.
Джерело: 24tv.ua