4139
Старовинні рукописи несподівано перетворилися на джерело інформації не лише про культуру та історію, а й про давні епідемії серед тварин. Міжнародна команда дослідників виявила ДНК вірусу овечої віспи у середньовічному пергаменті й за цими слідами простежила історію збудника щонайменше на 3500 років у минуле.
Дослідження очолили фахівці Університетського коледжу Дубліна. У роботі об’єднали методи давньої ДНК, протеоміки, вірусології, історії та реставрації рукописів.
Ключем до відкриття став сам матеріал середньовічних книг. Пергамент виготовляли зі шкур овець, кіз і великої рогатої худоби. Після очищення, натягування та сушіння він міг зберігати фрагменти ДНК тварини, з якої був зроблений.
Виявилося, що разом із генетичним матеріалом господаря на поверхні й усередині пергаменту можуть залишатися сліди інфекційних збудників, якими тварина була заражена за життя.
Серед досліджених пам’яток було знамените Йоркське Євангеліє, створене приблизно тисячу років тому, а також «Глосарій Корпусу» — один із найдавніших англійських словників.
Вчені також аналізували інші середньовічні рукописи з Британії та континентальної Європи. На частині зразків вони виявили фрагменти ДНК вірусу овечої віспи.
Овеча віспа є висококонтагіозним захворюванням, яке швидко поширюється між тваринами. Особливо важко її переносять молоді вівці, а в несприятливих умовах інфекція може спричиняти високу смертність.
Порівняння давніх геномів із сучасними дозволило реконструювати еволюційну історію вірусу. Дані свідчать, що він циркулював серед євразійських стад щонайменше протягом останніх 3500 років.
Це означає, що хвороба існувала задовго до появи сучасної ветеринарної статистики й могла впливати на господарство ще в епоху бронзи.
Дослідники підкреслюють, що середньовічне тваринництво мало величезне економічне значення. Вівці давали м’ясо, молоко, вовну, шкіру та матеріал для пергаменту. Масові спалахи хвороб могли впливати на торгівлю, ремесла та добробут цілих громад.
Особливо цікавим стало виявлення вірусної ДНК на пергаменті, виготовленому не лише з овечих, а й із козячих та телячих шкур. Це може бути свідченням міжвидової передачі або складнішої історії поширення збудника.
Провідний автор роботи Луї Л’От зазначив, що бібліотеки та архіви можуть містити величезний недосліджений резервуар генетичних даних про минулі епідемії.
За словами дослідників, стародавні книги зберігають не лише написані людиною тексти, а й біологічну історію тварин, із яких виготовляли сторінки. У цьому сенсі пергамент є своєрідним молекулярним архівом.
Новий підхід може бути використаний і для дослідження інших збудників. Якщо патоген залишає стабільну ДНК у шкірі, його генетичні сліди потенційно можуть зберігатися століттями у музейних та бібліотечних колекціях.
Відкриття демонструє, як сучасна генетика змінює роботу з історичними джерелами. Рукопис, який традиційно вивчали за текстом, мовою та почерком, тепер може одночасно розповідати про тваринництво, епідемії та еволюцію вірусів.
