2360
Батьківство часто описують мовою безумовної радості, через що звичайні почуття — втома, роздратування, бажання побути на самоті — можуть викликати сильну провину. Письменниця Бріджі Джабур роками вважала себе емоційно «амбівалентною» матір’ю саме тому, що не насолоджувалася кожною хвилиною з дітьми.
У колонці для The Guardian вона описала момент, який змусив її переглянути це уявлення. У її сина почалося заїкання, яке поступово стало серйозним. Після звернення по допомогу дитині призначили програму терапії, що вимагала щоденної участі батьків.
Протягом приблизно 18 місяців авторка щодня займалася з сином, навіть коли обидва були втомлені або роздратовані. Саме цей досвід показав їй суперечність між тим, як вона себе оцінювала, і тим, що насправді робила як мати.
Вона могла не любити шкільні підвезення, дратуватися через побут або радіти вечору без дітей — і водночас бути поруч у момент, коли дитина справді потребувала її допомоги. Ці дві реальності не суперечили одна одній.
Любити дитину не означає любити кожну хвилину батьківства
Проблема ідеалізованого образу батьківства в тому, що він змішує любов із постійним задоволенням. Але любити дитину не означає любити кожну рутину, кожне тренування, кожен ранковий збір або кожну сімейну вечерю.
Нереалістичний стандарт «хорошої матері» часто змушує оцінювати себе за емоціями замість дій. Людина може бути виснажена й роздратована, але при цьому лікувати дитину, слухати її, захищати, встановлювати межі й залишатися поруч у складні моменти.
Джабур пише, що цей досвід змінив і її творчість: вона стала складніше дивитися на образ «хорошої» та «поганої» матері. Батьки не перестають бути окремими людьми зі своїми потребами, і суперечливі почуття не роблять їх байдужими.
Головний висновок цієї особистої історії дуже простий: якість батьківства не вимірюється відсутністю втоми або роздратування. Значно важливіше те, чи може дорослий бути присутнім і діяти, коли дитині це справді потрібно.
