Олена Світлицька зізнається, що на початку професійного шляху сприймала акторство майже як безперервний іспит. Вона була максимально відповідальною, багато працювала, але водночас гостро реагувала на відмови й постійно шукала підтвердження того, що має право залишатися в кадрі. З роками це ставлення змінилося: тепер для неї значно важливіше не просто отримати роль, а зрозуміти, навіщо існує конкретна історія і що її героїня може залишити після себе.

Світлицька розповідає, що більше не оцінює професію виключно через зовнішнє схвалення. Раніше невдала проба могла надовго вибити її з рівноваги, тоді як сьогодні вона сприймає відмови як звичайну частину роботи. Змінився й критерій вибору проєктів: самої появи на екрані для неї вже недостатньо, якщо роль не дає простору для творчості або не має внутрішнього сенсу.
До акторства вона прийшла поступово. Світлицька навчалася на кінофакультеті університету Карпенка-Карого за напрямом, пов’язаним із роботою дикторки та ведучої телевізійних програм. Однак камера з часом відкрила перед нею інший шлях. Від 2011 року почалися студентські роботи, проби, епізоди й перші серіальні зйомки. За словами акторки, не було одного конкретного дня, коли вона вирішила повністю присвятити себе цій професії: усвідомлення приходило поступово.

Ролі, які стали переломними
Серед робіт, що найбільше вплинули на її професійне відчуття себе, Світлицька називає дві. Перша — Валентина Чистякова у стрічці «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». Роль була не найбільшою за екранним часом, однак для акторки мала особливу вагу через історичний контекст та зв’язок із поколінням українських митців, яких радянська система намагалася знищити не тільки фізично, а й стерти з культурної пам’яті.
Другим важливим етапом став проєкт «Мій новий берег», де Світлицька отримала першу велику головну роль. Саме ця робота стала перевіркою професійної витривалості: потрібно було утримувати драматургію великої історії, працювати з великим обсягом матеріалу й брати на себе значно більшу відповідальність за результат. Після цього досвіду, каже акторка, їй стало простіше повірити у власну готовність до складних драматичних ролей.

Для Світлицької кіно сьогодні поєднує одразу кілька вимірів. Це і професія, і мистецтво, і можливість говорити з глядачем про речі, які складно сформулювати безпосередньо. Особливо її приваблює шанс проживати зовсім інші життя. Навіть якщо персонаж робить речі, з якими сама акторка не погоджується, під час роботи вона намагається знайти внутрішню логіку цієї людини, а не швидко засуджувати її.
Як війна змінила українське кіно
Окремо Світлицька говорить про зміни, які повномасштабна війна принесла в українську кіноіндустрію. На її думку, стало набагато складніше розповідати поверхові історії. Навіть комедії або мелодрами тепер неминуче існують у контексті країни, яка щодня бореться за свободу й життя. Через це змінилися і герої: дедалі частіше в центрі опиняються звичайні люди, поставлені перед надзвичайно складним вибором.
Водночас акторка не хотіла б, щоб українське кіно звелося тільки до воєнної тематики. На її переконання, глядачам у світі важливо бачити Україну різною — смішною, закоханою, суперечливою, сильною, живою. Вона сподівається, що протягом наступних років індустрія стане більш системною, українські фільми частіше виходитимуть у міжнародний прокат, а актори отримуватимуть ролі за кордоном без необхідності відмовлятися від власної мови та ідентичності.

Серед важливих умов розвитку Світлицька називає стабільне фінансування, зрозумілі правила для індустрії та гідні умови роботи знімальних груп. На її думку, українському кіно не бракує ані талановитих людей, ані тем, які можуть бути цікавими світовому глядачеві. Головне завдання — перетворити цей творчий потенціал на стабільно працюючу систему.
Якщо ж говорити про стрічки, з яких варто знайомитися з українським кінематографом, акторка згадує «Тіні забутих предків», «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», «Памфір», «Мої думки тихі» та документальну картину «20 днів у Маріуполі». Для неї це дуже різні фільми, але разом вони показують широту українського кіно — від поетичної класики до сучасної драми та документального свідчення історії.
https://wave.rbc.ua/rus/insider/kozhnu-vidmovu-spriymala-bolisno-olena-svitlitska-1789375284.html

3025