909
Під час променевої терапії раку простати лікарям потрібно подати достатню дозу в пухлину й водночас максимально захистити пряму кишку, яка розташована зовсім поруч. Один із способів — ввести між тканинами біорозкладний спейсер, який тимчасово фізично збільшує відстань до кишечника.
Для локалізованого раку простати подібні системи вже використовуються, але даних про місцево-поширений рак стадії cT3 значно менше.
У новому проспективне одноцентрове когортне дослідження включили 181 чоловіка, яким планували дистанційну променеву терапію.
Як перевіряли метод у пацієнтів cT3
119 пацієнтів мали стадії cT1c/cT2, ще 62 — cT3a або cT3b.
Усім встановили SpaceOAR або Barrigel. Після введення середня відстань між простатою та прямою кишкою на рівні середньої частини залози становила близько 1 см в обох групах.
На верхівки простати істотної різниці між групами також не було. На основи простати відстань у групі cT3 була навіть дещо більшою — 0,94 проти 0,82 см.
Гостру шлунково-кишкову токсичність 1–2 ступеня спостерігали у 12,9% пацієнтів cT3 проти 5,0% у менш поширених стадіях, але статистично значущої різниці не отримали.
Якою була токсичність після опромінення
Пізню шлунково-кишкову токсичність становила 4,3% проти 1,1%. В обох групах не було токсичності 3 ступеня або тяжчої токсичності.
Також не зафіксували стійкої затримки сечі, інфекційних ускладнень або пошкодження слизової прямої кишки.
За медіани спостереження 8 місяців відсутність біохімічного прогресування становила 98,1% у групі cT3 і 100% у cT1c/cT2.
Автори називають результати попередніми: робота підтримує технічну можливість і прийнятну короткострокову безпеку встановлення спейсера при раку стадії cT3, але для оцінки довгострокових онкологічних результатів потрібне довше спостереження.
SpaceOAR і Barrigel працюють за схожим загальним принципом — створюють тимчасовий простір між простати та передньою стінкою прямої кишки. Після завершення терапії матеріал поступово розсмоктується.
У раку стадії cT3 пухлина може виходити за межі капсули простати або залучати сім’яні пухирці, тому лікарі довго обережніше ставилися до встановлення спейсера через потенційний ризик змістити або деформувати цільовий об’єм опромінення.
У цій роботі технічна процедура була успішною в усіх включених пацієнтів, а отримана відстань між органами була подібною до менш поширених стадій.
Автори оцінювали не лише гостру токсичність під час лікування, а й пізні шлунково-кишкові ускладнення після завершення променевої терапії, що важливо для реальної оцінки користі спейсер.
Джерело: Scientific Reports / Nature
