304
Серед дивних казкових димарів з розмитої скелі, що прикрашають пейзаж Каппадокії в центральній Туреччині, лише інтуїція підказує, що під посушливою землею у вас під ногами лежить розлоге підземне місто пише https://www.epochtimes.com.ua.
Століттями мешканці Анатолійського плато вирізали з місцевої м’якої вулканічної породи житла, монастирі та поселення троглодитів, створюючи те, що сьогодні нагадує сцени з романів Толкіна. На поверхні є багато чого, що будоражить уяву, ваблячи туристів на піші прогулянки та польоти на повітряній кулі в Каппадокії; тим часом під землею невидимий підземний світ із сотнями кілометрів печер і ходів залишається невидимим внизу.
У давнину це печерне місто називалося Еленгубу, а після нещодавнього відкриття воно отримало назву Дерінкую, що знаходиться у провінції Невшехір, від однойменного району, розташованого над ним. Покинута століття тому, складна мережа тунелів Дерінкую колись забезпечувала безпеку і притулок для тих, хто шукав захист від переслідувань.
Проте місто було — і досі є — переплетеним з кам’яними спорудами та житловими будинками на суші. Після того, як місто було покинуте і зникло з поля зору громадськості на початку 20-го століття, випадкове відкриття Дерінкую в 1963 році було пов’язане з ремонтом будинку. За словами місцевих жителів, один турецький чоловік, який розширював своє житло, зніс стіну і виявив бездонний прохід, який, здавалося, тягнувся вічно, що призвело до розкопок підземного міста в найкоротші терміни. Це був перший з близько 600 знайдених входів, що з’єднували Дерінкую зі спорудами, розташованими вище.
Гігантський за розмірами, Дерінкую простягається на 275 квадратних миль, занурюючись на 279 футів під землю на 18 рівнях. Колись жваве підземне місто, Дерінкую було наповнене житловими приміщеннями для близько 20 000 мешканців, стайнями для худоби, винними та олійними пресами, підвалами, каплицями, школами, колодязями та іншими зручностями. Це робило підземний мегаполіс повністю самодостатньою громадою, мешканці якої могли відгородитися від зовнішнього світу, що часто було пов’язано з небезпекою під час вторгнення чи окупації.
Щодо того, хто населяв Дерінкую протягом століть і хто його створив, свідчення про печерні житла в Каппадокії датуються періодом верхнього палеоліту. Протягом століть вулканічний туф — гірська порода, що складається із затверділих відкладень вулканічного попелу — дозволяла проводити розкопки простими металевими інструментами, такими як лопати та кирки. Найдавніше походження Дерінкую пов’язують з хеттами в Анатолії, які, можливо, розкопали перші кілька рівнів у 15 столітті до н. е. Хетські артефакти, знайдені всередині, підтверджують цю теорію.
Потім, близько 1200 року до н. е., місто захопили фрігійці; відомі своєю архітектурною майстерністю в різьбленні по каменю в регіоні, вони, ймовірно, продовжили будувати основну частину міської інфраструктури. Перси та сельджуки, можливо, здійснили наступні розширення, коли прийшли, щоб зайняти територію. Однак найбільшого розквіту Дерінкую досяг за часів Візантії, коли християни шукали притулку від арабів-мусульман під час арабо-візантійських війн, з 780 по 1180 рік.
Самодостатня мережа забезпечувала притулок до 20 000 мешканців і могла б дозволити їм триматися якомога далі від загарбників місяцями, не маючи контакту із зовнішнім світом. Верхні поверхи Дерінкую складаються з великих складів для зберігання сухих продуктів і стайні для худоби, що зменшило б неприємні запахи та токсичні гази, а також забезпечило б теплоізоляцію в холодні місяці для тих, хто мешкає внизу.
Свердловина, доступна для селища над землею, спускається приблизно на 180 футів під землю, забезпечуючи вентиляцію і чисту воду для всього міста. Її можна було б легко перекрити знизу, щоб запобігти потенційно смертельному отруєнню міського водопостачання. Тим часом, понад 50 вентиляційних шахт проникають на поверхню над землею, забезпечуючи місто свіжим повітрям згори. Колись ці ходи освітлювалися смолоскипами й лампами, і багато стін і стель і сьогодні залишаються почорнілими від вугілля. Доступ між рівнями забезпечували сходи, вирубані в скелі, або небезпечні вертикальні шахти з висіченими в скелі поручнями та точками опори.
На випадок вторгнення входи до кожного з рівнів міста мали круглі кам’яні двері вагою близько 1 000 фунтів, які можна було закрити, щоб відгородитися від зловмисників. Вони були обладнані центральним отвором, через який захисники могли пронизувати нападників списами. Інноваційний захист споруди також проявляється у вузьких проходах, що провокують клаустрофобію і змушують присідати, щоб пройти крізь них. Вважається, що це зроблено навмисно, оскільки нападник змушений був би згорбитися, стаючи у досить вразливу позу, а групи нападників — пересуватися в одному строю, що давало б явну перевагу захисникам.
Окрім фортифікаційних споруд, у місті проводились освітні та релігійні заходи. Вважається, що простора каплиця з бочкоподібним склепінням на другому рівні була релігійною місіонерською школою з прилеглими навчальними кімнатами. Крім того, серія вертикальних сходів між третім і четвертим рівнями веде до хрестоподібної церкви на п’ятому рівні.
Дерінкую — не єдине підземне місто в Каппадокії, але вважається найбільшим. На Анатолійському плато налічується до 200 підземних міст, 40 з яких спускаються на три й більше рівнів углиб. На додаток, 5-мильний тунель з’єднує Дерінкую з сусіднім підземним мегаполісом Каймалки. Можна припустити, що багато з цих підземних міст супроводжуються сполучними підземними «шосе» для полегшення безпечного пересування між віддаленими поселеннями.
Хоча ці місця поступово занепадали, каппадокійські греки продовжували використовувати їх, щоб уникнути періодичних переслідувань, аж до 20-го століття. Лише після того, як турецький уряд врешті-решт евакуював Дерінкую в 1923 році — його мешканців масово вивезли до Греції — це місце було остаточно покинуте. Після його випадкового відкриття у 1963 році та згодом публічного доступу у 1969 році, печера була ретельно досліджена тисячами спелеологів, а у 1985 році внесена до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Сьогодні відвідувачі можуть дослідити стародавній мегаполіс за мізерні 50 турецьких лір ($1,70). Вісім рівнів міста відкриті для відвідування, гості можуть зайти всередину і побачити лише малу частину цього колись жвавого підземного світу, однак рекомендується робити це у супроводі досвідченого гіда.
