2510
У 1990-х роках колишні партійні функціонери, директори радянських заводів і комсомольські керівники отримали доступ до державних активів, які згодом стали основою їхніх бізнес-імперій. Поки гіперінфляція знищувала заощадження українців, майбутні олігархи заробляли на різниці цін, фінансових схемах і приватизації великих підприємств.
Як державні активи ставали приватними
Після проголошення незалежності Україна почала переходити від планової економіки до ринкової. Однак доступ до найприбутковіших підприємств і державних ресурсів часто отримували люди, які вже мали впливові зв’язки в радянській партійній системі.
Дослідники перехідних економік описують приватизацію перших років незалежності як масштабне «полювання за рентою». Йдеться про отримання прибутків завдяки особливому доступу до державних ресурсів, адміністративних рішень і пільгових умов.
Одним із головних джерел швидкого збагачення стала різниця між внутрішніми державними та світовими цінами на сировину. Метал, хімічну продукцію та вугілля можна було купувати всередині країни за низькими цінами, а продавати за кордон за значно більші суми у валюті.
Для таких операцій потрібен був доступ до експортних квот, який отримували далеко не всі підприємці. Колишні партійні посадовці та пов’язані з ними бізнесмени використовували ці можливості для накопичення капіталу, частину якого виводили на рахунки в закордонних банках.
Паралельно розпочався розподіл державної власності. Звичайні українці отримували приватизаційні майнові сертифікати, але часто не розуміли їхньої реальної вартості та можливостей використання. Натомість керівники великих радянських підприємств добре орієнтувалися у фінансовому становищі заводів і могли використовувати свої посади, щоб впливати на оцінювання активів та умови приватизації.
Таких управлінців називали «червоними директорами». Частина з них змогла перетворити контроль над державними підприємствами на фактичне володіння промисловими гігантами. Одним із найвідоміших прикладів став Володимир Бойко, який очолював Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Британська Financial Times описувала використання орендних механізмів і закритого розподілу акцій серед наближених до керівництва осіб під час приватизації підприємства.
У результаті Бойко отримав контроль над одним із найбільших металургійних комбінатів країни. Згодом підприємство було продане, а його колишній керівник став одним із найбагатших українських бізнесменів.
Комсомольський шлях до капіталу та вплив на державу
Інший шлях до великих грошей відкрився перед колишніми комсомольськими керівниками. Ще наприкінці існування СРСР вони отримали можливість створювати центри науково-технічної творчості молоді, які мали особливі фінансові пільги. Ці організації використовували специфіку радянської грошової системи: безготівкові кошти на рахунках державних підприємств не можна було вільно перетворювати на готівку, але комсомольські структури мали можливості для проведення таких операцій.
Схема могла працювати через договори на наукові дослідження, програмне забезпечення або інші послуги. Завод перераховував кошти центру науково-технічної творчості, після чого гроші знімали готівкою. Частину отриманих сум могли повертати керівництву підприємства, а решту залишати посередникам як винагороду. Так державні кошти перетворювалися на приватний капітал ще до початку масштабної приватизації.
Одним із прикладів стрімкого кар’єрного переходу став Сергій Тігіпко. Майбутній банкір і політик раніше очолював відділ пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу, а після розпаду СРСР долучився до створення комерційних банків. У той самий період розпочинали підприємницьку діяльність Ігор Коломойський та Геннадій Боголюбов. Вони пройшли шлях від кооперативного бізнесу до створення фінансово-промислової групи «Приват».
Накопичені в перші роки незалежності гроші дозволяли новим бізнесменам претендувати на великі промислові активи. Особливо сприятливими для цього стали роки гіперінфляції, коли заощадження більшості громадян стрімко знецінювалися. Поступово великі підприємці почали використовувати свої статки для отримання політичного впливу, а контроль над промисловістю, банками та іншими активами давав їм можливість впливати на державні рішення.
У 2000 році дослідники Світового банку Джоел Геллман, Герайнт Джонс і Даніель Кауфман описали явище, яке назвали «захопленням держави». На відміну від звичайного хабарництва, така модель передбачає системний вплив на державні інституції, коли впливові бізнесові групи намагаються формувати закони та правила на власну користь. Одним із прикладів переплетення політики та бізнесу західні дослідники називали діяльність Павла Лазаренка і представників так званого дніпропетровського клану. Їхній вплив посилювався за президентства Леоніда Кучми.
Процес деолігархізації в Україні розпочався більш ніж через три десятиліття після формування перших великих фінансово-промислових груп. Водночас повномасштабне російське вторгнення суттєво ускладнило подальші економічні перетворення.
Джерело: expert.in.ua
