739
Довгі роки маленького “хоббіта” з індонезійського острова Флорес малювали як крихітного, але відчайдушного мисливця, що приборкав вогонь і полював на карликових слонів. Нове дослідження, опубліковане в Science Advances і описане в матеріалі наукового порталу, перевертає цю картинку: замість героїчного мисливця перед нами, ймовірно, обережний збирач падалі, який майже не користувався вогнем.
Що відомо коротко
- Homo floresiensis був низькорослим і маломозким гомініном, заввишки близько 109 см і з мозком у третину від сучасної людини.
- Його кістки знайшли в печері Ліанг-Буа разом із рештками карликового стегодона Stegodon florensis insularis та кам’яними знаряддями.
- Аналіз понад 3 100 фрагментів кісток стегодонів і майже 7 000 кісток гризунів не виявив переконливих слідів активного полювання та систематичного використання вогню.
- Сліди зубів дракона Комодо концентруються на “ласих” частинах туші, тоді як порізи від знарядь Homo floresiensis — переважно на кістках другорядної цінності.
- Серед тисяч кісток стегодонів лише одне ребро має ознаки підпалювання, і дослідники пов’язують його з пізнішими стоянками Homo sapiens.
Як хоббіта зробили мисливцем-супергероєм
Коли у 2003 році в печері Ліанг-Буа відкрили Homo floresiensis, його одразу охрестили еволюційною загадкою. Малий зріст, маленький мозок — і водночас кістки поруч із великими тваринами та кам’яними знаряддями. Здавалося, це доказ: навіть такий “мініатюрний” гомінін міг поводитися майже як сучасна людина.
До цієї картини додалися повідомлення про нібито обвуглені кістки дрібних тварин. Вони підштовхнули ідею, що Homo floresiensis контролював вогонь і готував їжу, а його кам’яні інструменти були зброєю для “великого полювання”. Але нові дані показують, що ця історія була надто сміливою інтерпретацією уламкових доказів.
Експеримент з драконом Комодо: хто господар бенкету
Щоб розібратися, хто саме шматував туші стегодонів у Ліанг-Буа, команда під керівництвом Е. Грейс Вітч (E. Grace Veatch) порівняла сліди на скам’янілостях із тим, як їсть сьогоднішній хижак островів — дракон Комодо (Varanus komodoensis). У зоопарку Атланти хижакові дали козлину тушу й уважно задокументували всі зубні сліди.
Потім ці зразки зіставили зі слідами на кістках стегодонів із печери. Виявилося, що картина дуже знайома: дракони Комодо, як і в експерименті, “виїдали” найкращі шматки — ділянки, багаті м’ясом. Натомість порізи від кам’яних знарядь Homo floresiensis були зосереджені здебільшого на ребрах, фалангах, фрагментах черепа та хребців — тобто на тому, що лишається після головного бенкету.
Це натякає на таку послідовність подій: спершу стегодона роздирає великий хижак, ймовірно дракон Комодо, а вже потім до решток підходять хоббіти й обережно зрізають усе, що ще можна з’їсти. Такий сценарій більше схожий на акуратне прибирання столу після свята, ніж на полювання із загадковими списами.
Чому Homo floresiensis, ймовірно, не був мисливцем на велику дичину
Дослідники не знайшли слідів ударів по кістках, які б вказували на використання метальної чи ударної зброї. Немає й ознак травм, типових для поранення перед смертю від знарядь полювання. Іншими словами, стегодони, здається, не падали від рук хоббітів.
Це добре узгоджується з будовою тіла Homo floresiensis. Як підкреслюють науковці, він зберіг пропорції рук, ніг і стоп, а також особливості скелета, які погано підходять для бігу на довгі дистанції чи влучного кидання. Якщо уявити полювання на великого стегодона, то така анатомія — серйозний мінус у будь-якій сутичці.
За сукупністю ознак картина вимальовується така: Homo floresiensis мав доступ до туш стегодонів, але переважно як падальник, а не як мисливець. Він доїдав те, що залишали більші хижаки, і, можливо, використовував кістки та шкіру, але не контролював ситуацію з самого початку.
Вогонь, якого майже не було
Не менш руйнівним для старої легенди виявився аналіз слідів вогню. Серед тисяч кісток стегодонів дослідники знайшли лише одне обвуглене ребро. І все вказує на те, що воно обпалене зовсім іншою групою людей — сучасними Homo sapiens, які з’явилися в печері значно пізніше.
Ще виразніша картина з гризунами: приблизно 20% кісток мишей та інших дрібних тварин із шарів, пов’язаних із Homo sapiens, мають сліди обпалювання. Це логічно для людей, що смажать дрібну дичину на вогні. Натомість серед понад 4 200 кісток гризунів із шарів, де знаходили Homo floresiensis, жодна не виглядає обпаленою.
Тобто там, де жили сучасні люди, є масові сліди кухні на вогні. Там, де мешкав хоббіт, — повна відсутність систематичного використання полум’я. Якщо Homo floresiensis і стикався з вогнем, це, ймовірно, були рідкісні природні пожежі або пізніші вогнища інших людей, а не свідомий інструмент його повсякденного життя.
Що це означає для розуміння “хоббіта”
Спершу Homo floresiensis описували як “здатного до складної поведінки й когніції” частково тому, що його вважали острівною, зменшеною формою Homo erectus — виду, який пов’язують із більш розвиненими технологіями. Проте, як наголошують автори роботи, свідчення про складні інструменти й контрольований вогонь для хоббіта з часом дедалі слабшали.
Якщо цей гомінін справді не мав вогню, його організм навряд чи пройшов ті самі адаптації, що деякі інші види людей, які еволюціонували на фоні регулярного споживання вареної їжі. У нього не було тієї “енергетичної надбавки”, яку дає термічна обробка харчів — фактор, що міг суттєво вплинути на розвиток мозку та поведінки в інших лініях гомінінів.
Разом із тим анатомія, не надто придатна до бігу й метання, також не підтримує ідею активного полювання на велику дичину. Усе це разом малює Homo floresiensis як вид із менш різноманітною та менш гнучкою поведінкою, ніж у неандертальців чи сучасних людей.
Автори припускають, що це може бути наслідком еволюційної історії, де ні великомасштабне полювання, ні контрольований вогонь просто не виникли як ключові стратегії виживання. Замість мисливця-новатора перед нами — спеціаліст з виживання в ніші, яку не надто оцінили б наші власні предки.
FAQ
Це вже остаточно доведено, що Homo floresiensis не користувався вогнем?
Дані свідчать, що систематичного використання вогню на рівні кулінарії чи технологій у нього не було. Але поодинокі контакти з полум’ям, наприклад природні пожежі, повністю виключити неможливо — археологія рідко дає абсолютно категоричні заперечення.
Чому раніше вчені були впевнені, що хоббіт полював на стегодонів?
Кістки Homo floresiensis знайшли поряд із рештками стегодонів та кам’яними знаряддями, що природно наводило на думку про полювання. Лише детальний тефономічний аналіз слідів зубів, порізів і обпалювання показав, що це може бути радше картина спільного користування тушами, де головними хижаками були дракони Комодо.
Чи впливає це відкриття на наше розуміння еволюції людини загалом?
Так, воно нагадує, що в еволюційному дереві людини були не лише “майстри вогню” та мисливці, а й види з іншою стратегією виживання. Homo floresiensis демонструє, що розвиток складних технологій і контролю вогню — не автоматичний етап для кожної лінії гомінінів.
Чи могли Homo floresiensis і сучасні люди жити поруч і взаємодіяти?
У шарах Ліанг-Буа простежуються сліди як Homo floresiensis, так і пізніших Homo sapiens, але прямих доказів їхніх контактів у цьому дослідженні немає. Утім, різка відмінність у використанні вогню й, можливо, у харчових стратегіях вказує, що навіть якби вони зустрічалися, їхні способи життя були б разюче різними.
Homo floresiensis, якого ми звикли уявляти хоробрим мисливцем із факелом, виявляється істотою, що обирала тихішу стратегію — доїдати те, що лишили справжні хижаки. Це змушує по-новому подивитися на еволюцію людини: не як на пряму дорогу до вогню й зброї, а як на розгалужений лабіринт різних способів виживання, де наш шлях був лише одним із багатьох можливих.
Хоббіт з індонезійського острова виявився не мисливцем на слонів з’явилася спочатку на Цікавості.
