1526
Корональний викид маси часто зображують як величезну бульбашку плазми, яка вилітає із Сонця й далі просто розширюється в космосі. Спостереження одразу 17 космічних апаратів показали набагато складнішу картину. Під час подорожі через Сонячну систему один і той самий викид змінював форму, швидкість і внутрішню структуру, а різні зонди бачили майже різні версії однієї події.
Корональний викид маси, що поширюється від Сонця
Корональні викиди маси, або CME, — це гігантські хмари намагніченої плазми, які Сонце час від часу викидає в міжпланетний простір.
Коли такий потік спрямований до Землі, він може викликати геомагнітну бурю, полярні сяйва, збої радіозв’язку й навігації та додаткове навантаження на супутники й електромережі.
Основна проблема прогнозу полягає в тому, що більшість CME спостерігають із дуже обмеженої кількості точок. Зображення біля Сонця ще не гарантує точного розуміння того, яким викид буде через десятки мільйонів кілометрів.
У новому аналізі дослідники скористалися рідкісним геометричним збігом. Сімнадцять апаратів, розкиданих у різних частинах Сонячної системи, змогли виміряти один великий корональний викид на різних етапах його руху.
Серед них були зонди, що спостерігають Сонце з різних орбіт, апарати біля Землі та інші міжпланетні місії.
Дані показали, що CME не був симетричною кулею. Одна частина рухалася швидше, інша повільніше, а взаємодія із сонячним вітром дедалі сильніше деформувала всю структуру.
Викид також взаємодіяв із різними потоками навколишньої плазми. Швидший сонячний вітер міг підштовхувати окремі його ділянки, тоді як повільніший — гальмувати.
Через це початкова асиметрія не просто зберігалася, а могла посилюватися в дорозі.
Для космічної погоди це принципово важливо. Якщо Земля потрапляє не в центральну, а в бічну частину CME, магнітне поле, густина й швидкість плазми можуть значно відрізнятися від прогнозу на основі ранніх зображень.
Найнебезпечнішим для Землі є напрямок міжпланетного магнітного поля. Якщо він орієнтований протилежно земному, магнітні поля ефективно з’єднуються, і в магнітосферу надходить більше енергії.
Саме цю орієнтацію особливо складно передбачити заздалегідь. Багатоточкові спостереження допомагають зрозуміти, як вона змінюється під час руху.
Робота показує, чому майбутні системи прогнозу потребують не одного «вартового» між Сонцем і Землею, а мережі апаратів у різних точках. Чим більше ракурсів, тим ближче прогноз CME до справжньої тривимірної метеорології Сонячної системи.
