У соцмережах розгорілася дискусія після заяви лікарки та власниці однієї зі столичних стоматологічних клінік. Вона назвала відвідування туалету «по-великому» поза домом проявом неповаги до оточення та відсутності культури, а також повідомила, що її співробітникам заборонено справляти природні потреби на робочому місці. Висловлювання викликало обурення і жваве обговорення. Питання, які виникли після цього, розібрала проктолог Анастасія Пристая.

Фото: pexels.com
Тема делікатна, але вона викликає багато запитань. Чи справді некультурно користуватися громадськими туалетами? Чи шкідливо довго стримувати позив? І як правильно ходити до туалету? Відповіді на ці питання дала проктолог Анастасія Пристая.
Чому не варто довго терпіти і звідки береться сором
Чи є в цьому медичне підґрунтя, чи це суто психологічний бар’єр?
Фахівчиня пояснює, що цей міф, імовірно, виник через брак сексуальної освіти та стигматизацію природних фізіологічних процесів. Такі переконання не мають нічого спільного з медициною, не пов’язані з нормальним сприйняттям себе й свого тіла і не повинні вважатися чимось нормальним.
Анастасія Пристая. Фото: instagram.com/dr.anastasiia_prystaia
Чи шкідливо терпіти, коли хочеться до туалету?
Анатомія людини дає можливість певний час утримуватися, але робити це слід лише стільки, скільки потрібно, щоб дійти до найближчого туалету. Терпіти до повернення додому, в готель чи до іншого місця, де людина буде наодинці, не варто.
Здатність стримувати позив забезпечує замикальний апарат: анальний сфінктер, будова прямої кишки та м’язи тазового дна. Водночас довго терпіти не варто, щоб не перевантажувати цю систему. Справа в тому, що акт дефекації є складним рефлекторним механізмом, якому людина навчається після народження.
Немовлята в перші місяці життя ще не можуть керувати цим процесом. Згодом формується відповідний рефлекс, але відчуття позиву продовжує розвиватися приблизно до року–двох.
Цей механізм має працювати так, як людина його засвоїла в дитинстві. Втручання в його роботу може мати неприємні наслідки. Причиною можуть бути не лише тривале стримування позивів, а й психологічний страх перед відвідуванням туалету.
Що саме мається на увазі під втручанням і чи можна «забути» навички дефекації?
Серед прикладів фахівчиня називає необлаштовані шкільні вбиральні, залякування в дитячому садку та ситуації, коли батьки соромлять дітей. Такі реакції формують у дитини стигму.
Проблеми можуть виникати й через зловживання проносними засобами, клізмами та гліцериновими свічками, особливо коли людина має закреп і замість звернення до фахівця займається самолікуванням. Сюди ж належать різні процедури, наприклад гідроколонотерапія та великі інтенсивні клізми. Усе це може порушити вже засвоєний процес дефекації.
Навіть за відсутності органічних проблем людина може відчувати труднощі з дефекацією. Усі елементи, що беруть участь у цьому процесі, мають працювати злагоджено, як оркестр, де мозок є диригентом. Якщо тривалі стримування або звички, про які йшлося раніше, порушують цю злагодженість, може виникнути дисинергія м’язів тазового дна. Тоді дефекація відбувається неправильно: людині доводиться допомагати собі руками, натискати на піхву чи промежину, а дехто використовує ложки чи інші предмети.
Крім того, для походу до туалету може знадобитися певний ритуал, наприклад клізма чи особлива поза. Це сильно погіршує якість життя: виконати такий ритуал у гостях або в торговельному центрі майже неможливо. Можуть з’явитися і вторинні проктологічні захворювання, зокрема анальні тріщини, атипові тріщини, геморой і ректоцеле. Так запускається замкнене коло.
Фахівчиня наголошує, що найважливіше навчитися самому і навчити дітей не ігнорувати позив до дефекації. Не обов’язково кидати все й бігти до туалету, але навмисно затримувати цей процес не варто. Можна попроситися до туалету на уроці, зробити свої справи в кабінці кінотеатру чи торговельного центру і не соромитися можливих звуків чи запахів. Туалет призначений саме для цього.
Звісно, потрібно дотримуватися культури поведінки й гігієни, але приховувати сам процес або переконувати оточення, що туалетом не користуєшся, не варто.
Чи справді це лише психологічні особливості?
Так, але такі особливості не виникають нізвідки. Їх формують стигматизація та сором, які нав’язують суспільство, батьки, однолітки й учителі. У культурі не повинно бути місця такій стигматизації, адже це природні фізіологічні процеси.
У птахів, наприклад, є клоака, і кал одразу виходить назовні. У людини ж є механізм, що дозволяє певний час терпіти, якщо немає захворювань. Цією можливістю варто користуватися з повагою і не зловживати нею.
Порушення цього механізму значно погіршують якість життя. Це стосується пацієнтів, які не можуть утримувати кал після операцій або онкологічних захворювань прямої кишки чи анального каналу. Подібне може траплятися і в жінок після пологових травм, зокрема розривів анального сфінктера. Травми сфінктера трапляються також у деяких військовослужбовців, а проблеми можуть виникати й після насильства, зокрема внаслідок травм, пов’язаних з анальним сексом.
Такі люди часто змушені користуватися прокладками або підгузками і в будь-який момент можуть не втримати кал, тому особливо гостро відчувають цінність цієї функції. Проктологи наголошують, що до дефекації слід ставитися з повагою, адже вона виконує не найприємніші, але дуже важливі функції.
Як правильно ходити до туалету і чому не варто довго сидіти на унітазі
Як правильно фізіологічно справляти природні потреби і чи допомагає підставка для ніг?
З фізіологічного погляду в ідеалі людина має випорожнюватися навпочіпки, адже унітаз придумала людина, а не еволюція. Коли ноги розташовані вище, а коліна піднімаються, аноректальний кут випрямляється, і дефекація полегшується. Оскільки унітази не замінять, бажано, щоб під стопами була підставка, завдяки якій коліна опиняться вище рівня таза.
Що краще для гігієни: вологі серветки чи туалетний папір?
Після дефекації слід скористатися гігієнічним душем. Сухі серветки травмують шкіру, вологі дещо менше, але їхній склад містить речовини, які можуть впливати на розвиток періанального дерматиту. Тому краще підмитися, а потім промокнути ділянку рушником, сухою тканиною або паперовим рушником. Терти не потрібно.
Чи справді тривале сидіння на унітазі підвищує ризик геморою?
Довго сидіти на унітазі не потрібно. Звичка ходити до туалету з гаджетами, журналами чи книжками є поганою. Тривале сидіння справді може сприяти розвитку геморою та набуханню гемороїдальної тканини, тому варто зайти, зробити свої справи, підмитися і вийти.
Що робити, якщо терміново знадобився туалет у закладі з однією вбиральнею і є ризик запаху?
Громадські туалети, особливо в кафе, клініках та інших закладах, мають відповідати певним вимогам і не бути схожими на домашні. Клініки, наприклад, повинні мати інклюзивні туалети зі спеціальними дверними конструкціями, поручнями та тримачами, достатнім місцем для людини на інвалідному візку та місцем для сповивання дитини. Потрібна належна вентиляція, а в громадських туалетах має бути потужна витяжка, яку можна увімкнути після відвідування.
Також мають бути туалетний йоржик, спеціальні рушники, накладки на сидіння або серветки з антисептиком для обробки обідка унітаза. Якщо всі ці умови дотримано, а вбиральня призначена для відвідувачів, проблем із запахами зазвичай не виникає, а витяжка та освіжувач повітря допоможуть їх уникнути.
Фахівчиня дивується, чому в соцмережах виникають такі дискусії. Людина повинна зайти до туалету, зробити свої справи, увімкнути витяжку, скористатися йоржиком і змити за собою. Якщо є запах, у вбиральні має бути освіжувач повітря. Це елементарні речі, які не потребують додаткових пояснень.
Чи можна трохи потерпіти, але не варто зловживати цим?
Правила, які б вимагали йти додому після візиту до стоматолога, щоб сходити до туалету, немає. Це було б порушенням прав людини. Не можна забороняти людині справляти природні потреби, пити воду чи приймати препарати, призначені лікарем. Людям потрібно забезпечувати можливість задовольняти базові потреби.
Джерело: kp.ua

2922