Минає дев’ять днів відтоді, як завершився земний шлях Євгена Хотимчука, людини, яка відіграла вагому роль у газетярській справі Волині та значної частини України. Для автора цих спогадів він був важливою постаттю і в становленні журналіста та письменника.

Перше знайомство і запрошення до газети
Познайомилися ми ще в далеких дев’яностих. Тоді Євген Якович очолював Волинську обласну організацію Спілки журналістів і на одному з урочистих заходів вручав колегам відзнаки за творчі здобутки. Грамоту з його рук отримав і я, журналіст любешівської районки.
– Є така газета – знаєш? – запитав він, підійшовши після нагородження.
Я відповів, що чув про неї від Миколи Генсецького, журналіста обласного радіо. За його словами, на Волині з’явилося цікаве видання, і він радив надсилати туди свої матеріали.
– І я тобі те саме кажу. Як її редактор, – приязно усміхнувся він.
Так почалася моя співпраця з тижневиком, який згодом розширив читацьку аудиторію далеко за межі Волині, охопивши чи не пів України, і з його натхненним та невтомним редактором. Спершу я був дописувачем, а згодом став власним кореспондентом газети.
Допомога з першою книжкою
Євген Хотимчук був для мене не лише старшим товаришем і наставником у журналістиці, а й, можна сказати, хрещеним батьком у літературі. Саме завдяки його клопотанням і фінансовій підтримці побачила світ моя перша прозова збірка «Заручники кохання».
Для початківця видати першу книжку – справа непроста. Як Євген Якович дізнався про мій намір, я вже й не пригадую. Під час телефонної розмови він сказав: «Привозь свою збірку – будемо видавати!» Я відповів, що ще не назбирав потрібної суми на видавництво, а він лише заспокоїв: «Нічого, привозь! Головне – запустити процес!»
Я був приємно здивований такою ініціативою, довірою та прихильністю, адже на той час ще навіть не працював у штаті газети.
Пів року по тій розмові сигнальні примірники лежали на столі головного редактора, книжку презентували серед колег, але для викупу всього тиражу з друкарні бракувало ще чималої суми.
– Тобі К. обіцяв фінансову допомогу? – запитав мене Євген Якович після презентації.
Йшлося про луцького підприємця, який колись пообіцяв виділити певну суму на видання книжки, але далі обіцянок справа не просунулася. Євген Якович, добре знайомий із ним, просто при мені набрав його номер і, не добираючи дипломатичних висловів, вимагав виконати обіцяне.
Що відповів співрозмовник, я не чув. Але Євген Якович невдовзі сердито поклав слухавку й невдоволено кинув: «Не хоче давати грошей, сякий-такий! Але ти не переживай, я сам викуплю тираж».
Таким він був: якщо брався комусь допомогти, то не обмежувався гарними словами, а доводив справу до кінця, навіть коли доводилося брати її на власні плечі.
Мій літературний первісток незабаром потрапив до читачів, а згодом вийшли ще кілька моїх книжок, також не без допомоги Євгена Хотимчука та видавництва, що діяло під його началом.
Пам’ятаю й інший епізод. Після презентації, коли ми залишилися вдвох, він журливо мовив: «Ось ти вже маєш свою першу книжку, а в мене першої немає: дав комусь почитати, а мені не повернули…»
Він мав на увазі збірку малої прози «Батьківська хата», що вийшла наприкінці вісімдесятих під однією обкладинкою з творами Володимира Лиса. Я придбав її ще тоді, не знаючи, що автор стане моїм редактором і наставником. Нічого не сказавши, я вирішив зробити йому сюрприз: під час наступної зустрічі привіз книжку й подарував. Він щиро зрадів, ніби то була радість не лише від повернення втраченої речі, а й від зустрічі з частинкою власної молодості. Я радів разом із ним, адже нарешті міг віддячити людині, яка стільки доброго зробила для мене.
Тепер, коли Євгена Яковича немає серед нас, ці спогади набувають особливої цінності. Зринають у пам’яті його голос, усмішка, характерна манера говорити, рішучість, безпосередність і вміння не залишатися осторонь, коли комусь потрібна допомога. Прості розмови, які тоді здавалися лише епізодами газетярського життя, сьогодні постають як неоціненні миті спілкування з людиною, якої вже не повернути.
Можливо, найкраще про людину розповідають не посади, регалії чи нагороди, а те, що залишається після неї в інших людях. У моєму випадку це не лише роки журналістської праці в газеті, не лише видані книжки, а й усвідомлення того, що колись на моєму життєвому шляху зустрілася людина, яка повірила в мене, підтримала, допомогла зробити перші кроки й не дала опустити руки.
Джерело: history.rayon.in.ua

2910