4220
Середньовічні рукописи виявилися своєрідним генетичним архівом, який зберігає не лише написані людьми тексти, а й сліди хвороб тварин. Міжнародна команда дослідників виявила ДНК вірусу овечої віспи у пергаменті стародавніх книг і за цими фрагментами простежила історію збудника приблизно на 3500 років у минуле.
Дослідження очолили фахівці Університетського коледжу Дубліна. До роботи долучилися генетики, вірусологи, історики, реставратори та фахівці з аналізу білків. Такий міждисциплінарний підхід був необхідний, адже пергамент одночасно є історичним артефактом і біологічним матеріалом тваринного походження.
Пергамент виготовляли зі шкір овець, кіз і великої рогатої худоби. Під час складної обробки більша частина тканини руйнувалася або змінювалася, але фрагменти ДНК самої тварини та патогенів, якими вона була заражена, могли залишатися в матеріалі протягом століть.
Одним із ключових об’єктів стало Йоркське Євангеліє віком близько тисячі років. Також команда досліджувала «Глосарій Корпусу» — один із найстаріших англійських словників — та інші середньовічні рукописи з Британії й континентальної Європи.
На частині сторінок виявили ДНК вірусу овечої віспи. Це означає, що для виготовлення пергаменту використовували шкури тварин, які за життя були інфіковані або контактували зі збудником.
Овеча віспа є дуже заразним захворюванням, здатним швидко поширюватися всередині стада. Особливо небезпечна вона для молодих тварин і за несприятливих умов може спричиняти високу смертність.
Порівнюючи давні генетичні послідовності із сучасними зразками, дослідники реконструювали еволюційну історію вірусу. Отримані дані вказують, що він циркулював серед євразійських стад щонайменше 3500 років — задовго до появи сучасних ветеринарних записів.
Це важливо й для економічної історії. Вівці відігравали величезну роль у господарстві минулих суспільств: давали м’ясо, молоко, вовну, шкіру та матеріал для книг. Тому масштабні спалахи хвороб могли впливати на торгівлю, ремесла й добробут цілих громад.
Особливо цікавим є те, що генетичні сліди хвороби можуть зберігатися у бібліотечних фондах, які раніше взагалі не розглядали як джерело епідеміологічних даних. Кожна сторінка пергаменту потенційно містить інформацію про конкретну тварину та середовище, в якому вона жила.
Автори припускають, що подібний підхід можна застосовувати й до інших патогенів. Якщо їхня ДНК достатньо стабільна у шкірі, музеї, архіви та бібліотеки можуть містити величезний недосліджений масив інформації про історичні спалахи хвороб.
У результаті стародавні книги стають джерелом одразу двох історій: людської, зафіксованої чорнилом, і біологічної, прихованої в самому матеріалі сторінок.
