2543
Геофізики University of California, Riverside створили метод, який не намагається сказати, коли саме станеться великий землетрус, але може показати, на якій ділянці величезного розлому накопичується найбільше напруження. Під час перевірки на Камчатській зоні субдукції модель заздалегідь виділила саме ту ділянку, яка згодом розірвалася під час землетрусу магнітудою 8,8 у 2025 році.
Найбільші землетруси Землі виникають у зонах субдукції, де одна тектонічна плита занурюється під іншу. Такі розломи можуть простягатися на сотні або тисячі кілометрів.
При цьому не вся межа плит поводиться однаково. Частина ділянок може повільно ковзати й поступово скидати напруження, а інші блокуються тертям і роками або десятиліттями накопичують деформацію.
Такі заблоковані області називають asperities. Саме вони можуть стати джерелом великих розривів, коли накопичена напруга перевищить опір.
Команда Gareth Funning та Axel Periollat використала дані GNSS/GPS про дуже повільні рухи земної поверхні. Станції вимірюють зміщення на рівні міліметрів на рік.
За цією деформацією алгоритм оцінює, які частини межі плит є найбільш заблокованими.
Метод не прогнозує дату майбутнього землетрусу. Його мета — звузити географічну область, де накопичується енергія.
Під час роботи з Камчаткою дослідники мали відносно обмежений набір геодезичних спостережень. Попри це модель виділила конкретну область високої ймовірності блокування.
Пізніше саме в цій зоні відбувся землетрус магнітудою 8,8 у 2025 році. Для авторів це стало важливою перевіркою того, що підхід здатний працювати в реальній системі, а не лише на синтетичних даних.
Порівняння також показало різницю між землетрусами 1952 та 2025 років на Камчатці. Обидва були гігантськими, але новіша подія спричинила значно менше цунамі.
Дослідники вважають, що у 2025 році наймілкіша частина розлому біля океанського дна змістилася слабше, ніж під час землетрусу 1952 року.
Це ще раз показує, що знання місця майбутнього розриву не означає автоматично точного прогнозу висоти цунамі.
Команда планує застосовувати метод до Японії, Мексики, Нової Зеландії та Pacific Northwest.
Кожна зона має власні складнощі. Деякі розломи частково розряджаються через slow-slip events — повільні зміщення без сильного землетрусу.
Окремий напрям — каліфорнійські розломи. Наприклад, Hayward Fault у Bay Area має і повзучі, і заблоковані сегменти, що робить його певною мірою схожим на субдукційні системи.
Головне обмеження — нестача геодезичних даних над океаном. На суші GPS-станції дають щільні й точні вимірювання, але найнебезпечніші ділянки багатьох зон субдукції лежать під морським дном.
У Японії вже використовують акустичні прилади на дні для багаторічного вимірювання деформації. Подібні системи пропонують розширювати в Чилі та Pacific Northwest, а супутникові місії в майбутньому можуть додати нові дані для районів без наземного GPS.
https://phys.org/news/2026-09-method-massive-earthquakes.html
