Як прали білизну на Волині сто років тому: у музеї показали давні способи прання

Сьогодні,   21:52    0

Сто років тому прання білизни вимагало багато сил і часу, а сьогодні достатньо натиснути одну кнопку на пральній машині. Про те, як жінки давніх часів очищали й прасували одяг, розповідає міжмузейний проєкт «Про що розкажуть музейні експонати», презентований у Волинському краєзнавчому музеї.

Творці міжмузейного проєкту «Про що розкажуть музейні експонати»
Творці міжмузейного проєкту «Про що розкажуть музейні експонати»

Міжмузейний проєкт і його мета

У створенні проєкту використали предмети з Волинського краєзнавчого музею, Музею історії сільського господарства – скансену та Музею етнографії Волині та Полісся при Волинському національному університеті імені Лесі Українки. Давні побутові речі, які на перший погляд мовчать, знову «заговорили» і відкрили світ традиційної гігієни та санітарії українського села.

Мета проєкту полягає не лише в показі експонатів. Їх планують інтегрувати в освітній простір, щоб допомогти сучасній молоді формувати життєві компетентності через пізнання етнокультурної спадщини та власного коріння.

Перший випуск присвятили «помічникам для прання». Ці предмети довгий час залишалися в тіні великої історії, хоча приховують пласт повсякденної культури не лише Волині, а й інших регіонів України. Без них важко уявити і домашній побут, і громадський простір українського села.

Відтворення процесу прання
Відтворення процесу прання

Проєкт втілили завдяки співпраці працівників музеїв Ірини Васюхник, Ольги Залецької, Оксани Моренчук та Алли Дмитренко. Галина Орищук, керівниця Зразкового дитячого фольклорного гурту «Калиновий цвіт» Луцького ліцею №18, теж доклала зусиль. Михайло Ліщук, лучанин, якому небайдужа доля етнокультурної спадщини, її збереження та актуалізація, також долучився до проєкту. Марія Лукашевич, керівниця гуртків Волинського обласного Центру національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства, здійснила операторську зйомку і монтаж відео.

Презентація та виставка

У презентації взяли участь гуртківці Центру національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства і учні Луцького ліцею №25. Вони працюють над краєзнавчим проєктом «Традиції прання» для участі в міській краєзнавчій експедиції «Моя Батьківщина – Україна». Діти прочитали уривки творів світової та української літератури, де описано прання. Учасники гурту «Калиновий цвіт» виконали віночок волинських пісень та ігор. Серед гостей були учасники ХІ Міжнародної конференції «Третій рівень освіти в Україні: становлення та тенденції» з Одеси, Києва та Харкова, працівники музеїв, Центру та зацікавлені лучани.




Спеціально до презентації у Волинському краєзнавчому музеї підготували виставку автентичних предметів побуту, які зіграли головні ролі у відеосюжетах. Від давніх жлукт до металевих прасок кожен експонат зберігає історію праці та побуту попередників. Експозиція показує, як поступово відбувався складний ритуал очищення одягу, а гості мають змогу дізнатися призначення речей, які колись були в кожній хаті.

Останні новини:  Honda розсекретила експозицію для автосалону в Лос-Анджелесі

Традиції прання візуалізовані у трьох відеофільмах. Перший з них має назву «Прач, пральна дошка, дошка».

Другий відеофільм називається «Качалка, рубель, праска».

Третій відеофільм завершує цикл про традиції прання.

Жлукта, ночви і прання біля водойм

На Волині побутувало два типи жлукт, і це підтверджують музейні колекції. Найдавнішим було жлукто, або зольниця, у вигляді великої діжки, видовбаної з суцільного стовбура дерева, без дна. Під час прання його ставили на цебрик, на якому лежали дві-три дошки.

Другий тип – бондарне жлукто на трьох ніжках, з дном, у якому робили невеликий отвір для стоку води після зоління. Взимку таке жлукто ставили в ночовки, куди стікала вода, а влітку – просто на траві. Великі жлукта потребували багато води, особливо якщо її доводилося носити з вуличного колодязя. Вислів «жлуктити воду», який і досі вживають, нагадує про пристрій, що сьогодні відомий небагатьом.

На дно жлукта клали солому, потім одяг від найбрудніших речей до чистіших. Усе це накривали тканиною, сипали просіяний попіл, заливали окропом, знову клали солому та гарячий камінь для підтримання температури. Жлукто загортали рядном і залишали на певний час, який залежав від ступеня забрудненості білизни та пори року. Вода, що стікала у цебрик, називалася «пазоли» (по золінню). У ній мочили темні та дуже брудні речі, а також кольорові – брудні штани, верхній одяг, сінники та інше.

Вишиті сорочки у жлукто не закладали. Їх прали в ночовках, або ночвах, нецьках, додаючи незначну кількість попелу. Учасники Народного фольклорного колективу «Острів’яночка» із села Острів’я Шацької ТГ стверджують, що тканину добре відбілює сіль, яка не пошкоджує вишитий узор.

Після прання у ночвах і зоління у жлукті білизну несли або везли до водойм, де її полоскали за допомогою прача. До водойми ходили в будь-яку пору року, і в спеку, і в мороз. Респонденти часто згадують, як їхні мами чи бабусі прали біля ополонок узимку.

Останні новини:  Розкіш за 12,5 мільйона доларів: який вигляд має колишній маєток Селін Діон

Дівчатка, коріння яких у селі Хутомир на Любешівщині, розповідали зі слів батька про випадок із 1960-х років. Їхня бабуся народила сина у січні біля ополонки, де поруч нікого не було. Вона підняла мокре немовля з льоду, пригорнула до себе і пішла в село. Удома вона побачила посиніле малятко і не думала, що воно виживе. Проте хлопчик, який отримав перше крижане купання, міцно вчепився за життя і виріс високим сильним чоловіком.

Про прання біля водойм згадувала Ольга Шумик із села Ворокомле. Її мама жила із села Воєгоще, на протилежному від озера кінці села, і до водойми треба було пройти чотири-п’ять кілометрів. Невеликі родини у повоєнні роки могли прати біля колодязя, а багатодітні, у яких було багато білизни, ходили до озера.

Іван Корольчук із села Черче з болем згадував, як батько взимку возив його маму до річки, і як вона поверталася з синіми руками та ногами. Він додавав: «Невже ж вдома не можна було води нагріти?». Можливо, і можна було, але це була багатовікова традиція, адже давні народи завжди селилися біля води та користувалися всім, що вона давала. Водойми були продовженням сільського громадського простору. Це було не лише місце важкої праці, а й своєрідний простір для розмов, де жінки обговорювали важливі для них питання.

Про це писав Михайло Коцюбинський у «Fata Morgana»: «Жінки працювали, і разом із бризками води летіли річкові розмови, скарги на долю, на злидні. Хтось бідкався, що сорочки вже геть поламалися, латка на латці, і скоро нічого буде й золити. Руки у кожної сині від холодної води, пальці затерпли, а праник стає дедалі важчим, мов налитий свинцем. Але треба бити, треба вибивати той бруд, бо чиста сорочка у неділю – то єдина розрада бідного чоловіка».

Відтворення процесу прасування
Відтворення процесу прасування

Прасування, вірування і правила

Підсохлу білизну прасували за допомогою рубля і качалки. Після цього лляні сорочки й рушники не лише вирівнювалися, а й ставали м’якшими після жорсткого прання. Із середини ХХ століття поширилися металеві праски, або залізко, тіпун, які нагрівали на жару. Менш відомі суцільнолиті праски, які нагрівали на плиті.

Останні новини:  Цікава фішка від Демі Мур: як акторка перетворила чорну сукню на вишуканий вихід

З пранням, як і з іншими заняттями, пов’язані певні вірування та заборони. Наприклад, жлукто не можна було закладати перед великими святами, а також у неділю та п’ятницю, яку вважали днем святої Параскеви П’ятниці, покровительки жіночої праці.

На Волині заборонялося прати від Різдва до Івана (7 січня), тобто в Святі вечори, Перші та Другі Свічки. За віруваннями, з початком свят активізувалися злі сили, які могли ховатися у воді. Тому на водойми з прачем можна було йти лише після освячення води. З цього приводу казали: «Прачі б’ють, Івана чуть».

Уміння користуватися прачем було одним із головних для майбутньої молодої дружини. Тому казали: «Не тоді дівку хвалять, як у вінку гуляє, а тоді, як білу сорочку випере й рублем викачає». Інше народне прислів’я радило: «Не вибирай дівку в неділю на вулиці, а вибирай у будень біля криниці». До прання дівчат привчали з дитинства.

Як згадувала відома краєзнавиця Олександра Кондратович: «З дозволу мами ходила на кладку прати брудне ганчір’я, намагаючись нелегким прачем повторювати мелодію вибивання, що її творили старші жінки».

Навчившись прати, треба було ще вміти висушити білизну, яку найчастіше розвішували на плотах. Олена Лукасюк із села Осьмиговичі пригадувала, що на жінок, які після прання завішували весь пліт, казали: «Ото вже вбрала плота». Це означало, що жінка багато напрала. Ольга Шумик із села Ворокомле зазначала, що розвішуючи сорочки, їх обов’язково вішали пазухою від себе.

Отже, на перший погляд буденна справа, як прання, для наших попередників була цілою наукою. Записані спогади нагадують, що за кожним випраним рушником чи сорочкою стояла наполеглива праця. Сьогодні, коли прання зводиться до натискання кількох кнопок на пральній машині, варто берегти в пам’яті цю особливу культуру побуту наших предків.

Фото Леоніда МАКСИМОВА, Орисі ЩУР, зйомка проєкту – Ірина ВАСЮХНИК.

Джерело: history.rayon.in.ua