У Атлантичному океані стрімко розростається гігантський пояс бурих водоростей саргасів, і науковці бачать у цьому серйозну тривогу. Минулого травня супутники зафіксували 37,5 млн тонн пелагічних саргасів, які утворюють суцільну смугу від узбережжя Західної Африки до Мексиканської затоки.

Раніше ці водорості, що мешкали лише в Саргасовому морі, вважали просто екологічною цікавинкою. Тепер уявлення про них як про просту «блакитну пустелю» застаріло, адже їхній ареал стрімко розширюється. Такого великого атлантичного поясу саргасів (GASB) 15 років тому ще не існувало.
Масштабне дослідження, опубліковане в журналі Harmful Algae, провели вчені з Океанографічного інституту «Harbor Branch» при Флоридському Атлантичному університеті. Воно охоплює чотири десятиліття супутникових даних, польових спостережень і хімічних аналізів. Автори задокументували вражаючий розквіт саргасів, їхнє прискорене зростання та постійне розширення поясу.
За словами вчених, від першої масової появи у 2011 році це явище посилюється майже щороку. У 2025 році GASB досяг рекордної довжини 8 850 кілометрів, що більш ніж удвічі перевищує ширину континентальної частини США.
Як пояснити таку рясність?
Саргаси процвітають завдяки величезному надходженню азоту та фосфору. Раніше вважалося, що їхнє зростання обмежують відкриті моря, однак експерименти, які проводяться з 1980-х років, показують інше: у водах, багатих на поживні речовини, маса водоростей може подвоїтися за 11 днів, а біля узбережжя — ще швидше.
Водночас у період з 1980 по 2020 роки вміст азоту в тканинах саргасів зріс на 55%, а їхнє співвідношення азоту до фосфору збільшилося на 50%. Науковці вважають, що ці цифри свідчать про кардинальну зміну.
Поживні речовини надходять не лише з океану, де відбуваються підйом води та вертикальне перемішування, а й із суші: через сільськогосподарський стік, скидання стічних вод і атмосферні осади. Ключову роль відіграє річка Амазонка. Її паводки насичують Атлантичний океан поживними речовинами, що стимулюють розмноження водоростей, тоді як періоди посухи гальмують цей процес.
Потоки «Луп-Керрент» і «Гольфстрім» переносять ці маси далі, утворюючи в Мексиканській затоці величезні «валки». Подібні скупчення спостерігалися вже у 2004–2005 роках. Поживні речовини, що надходять із Міссісіпі та Атчафалаї, також спричиняли випадки викидання водоростей на берег, які коштували чимало коштів на очищення. Один з таких випадків навіть призвів до зупинки атомної електростанції у Флориді в 1991 році.
Екологічна цінність, яка перетворюється на проблему
Національне управління з океанів та атмосфери (NOAA) визнало саргасові водорості важливим середовищем існування для понад сотні видів, зокрема риб, безхребетних і морських черепах. Тому вони відіграють ключову роль в океанічній екосистемі. Проте їхня надмірна кількість стає загрозою.
Коли водорості викидаються на берег, вони розкладаються і виділяють токсичний сірководень. Крім того, вони засипають пляжі, створюють «мертві зони», пошкоджують коралові рифи та завдають значної шкоди місцевій економіці.
Ці килими, що розкладаються, також виділяють метан та інші парникові гази. Це ставить питання про їхній вплив на вуглецевий цикл і кліматичні зворотні зв’язки.
Враховуючи таке поширення, науковці закликають до міжнародного моніторингу, вдосконалення моделей прогнозування та стійкого скорочення стоку поживних речовин.
Джерело: www.unian.ua

2930