1188
Чи бралися кельтські жінки за зброю і чи виходили на поле бою? Нові археологічні дані дедалі впевненіше свідчать: принаймні частина з них справді воювала, хоч і навряд чи регулярно. Дослідники поєднують поховання зі зброєю, аналіз кісток і античні тексти, щоб відокремити історичну реальність від пізніших легенд.
Найпереконливіші аргументи дає археологія. За словами професорки археології Рейчел Поуп, по всій Європі відомо невелику, але реальну кількість жіночих поховань зі зброєю — кинджалами й списами, зокрема на кладовищі у Франції віком близько 2500 років. Утім, зброя в могилі ще не доводить участь у бою: вона могла мати статусне чи ритуальне значення. Тому вирішальним є остеологічне свідчення — сліди на самих кістках. Британія тут дає найсильніші докази: за словами Поуп, рештки з трьох городищ вказують, що деякі жінки таки брали участь у сутичках, а на півночі острова знайдено жіночі поховання з бойовими колісницями.
Підкріплюють картину й письмові джерела, хоча до них ставляться обережно. Найвідоміший приклад — королева Боудіка з племені іценів, яка близько 60 року очолила повстання проти Риму й здобула кілька перемог, перш ніж зазнала поразки. Римський історик Амміан Марцеллін барвисто описував галльських дружин як грізних у бійці, проте науковці зауважують, що йшлося радше про побутові сутички, ніж про війну.
Загальний висновок дослідників зважений: пряма участь жінок у боях мала місце, особливо в Британії, але була радше винятком, ніж нормою, і термін «воїн» пасує не кожній із них. Чому це важливо? Питання виходить за межі кельтської історії. Ще донедавна поховання зі зброєю майже автоматично приписували чоловікам, тож перегляд цих припущень змушує археологів обережніше тлумачити давні могили. Це коригує уявлення про гендерні ролі у стародавніх суспільствах і нагадує, що історію легко викривити застарілими стереотипами.
