638
Уявіть, що стіна печери — це не просто камінь, а своєрідний «жорсткий диск» минулого, на якому збереглися мікроскопічні сліди людей, що торкалися її тисячі років тому. Саме таку картину змалювало нове дослідження, описане в журналі Nature Communications, у якому вчені вперше змогли видобути давню людську ДНК безпосередньо зі стін печер.
Що відомо коротко
- Команда дослідників проаналізувала збереження давньої ДНК у зразках пігменту й каменю з 24 панелей наскельного мистецтва в 11 печерах Іспанії та Португалії.
- У печері Ескурал (Португалія) пігментована кальцитова кірка дала генетичний матеріал людини без слідів тваринної ДНК.
- В окремих зразках зі стін печери Коварон (Іспанія) ДНК належала західним мисливцям-збирачам віком приблизно 5 200–16 700 років, імовірно жінкам.
- Більшість зразків з розписаних ділянок не дали придатної ДНК, що свідчить, що пігментовані поверхні рідко зберігають достатньо генетичного матеріалу.
- Дослідники дійшли висновку, що печерні стіни можуть служити генетичними архівами присутності людей, навіть якщо немає видимих слідів їхньої діяльності.
Як ДНК опинилася на камені й дожила до наших днів
Наскельне мистецтво зазвичай створювали дуже тілесними способами: пігмент втирали в стіну рукою або «розпилювали» його, дмухаючи через кістяну трубочку. Це трохи нагадує сучасний графіті-балончик, тільки замість металу — кістка птаха, а замість фарби — червона охра.
Археолог і фахівець з наскельного мистецтва Хіполіто Кольядо Гіральдо (Hipólito Collado Giraldo) зазначає, що при такому близькому контакті на поверхні каменю могли залишатися мікроскопічні клітини шкіри, слини чи поту. Сучасні методи аналізу давньої ДНК настільки чутливі, що теоретично здатні «підхопити» ці крихітні сліди навіть через тисячоліття.
Однак довгий час вважалося, що стіни печер — занадто ворожий простір для збереження ДНК: коливання температури, волога, мікроорганізми. Нове дослідження показало, що в окремих умовах ці сліди все ж виживають, наче тонкий шар пилу в недоторканому кутку кімнати.
Де шукали ДНК і що вдалося знайти
Команда Альби Боссомс Меса (Alba Bossoms Mesa) з Інституту еволюційної антропології товариства Макса Планка в Німеччині працювала з печерами по всій Іберії. Вони досліджували малюнки переважно червоною охрою: прості позначки, крапки, негативні відбитки рук (як у печері Мальтрав’єсо в Іспанії) та фігуративні сцени, зокрема в легендарній Альтамірі.
Вчені брали крихітні зразки пігменту та каменю не тільки зі розмальованих ділянок, а й з чистих, без малюнків, частин стін. Додатково аналізували осад, кістки тварин і пташину кістку, яку вважали своєрідним «аерографом» для розпилення пігменту.
Найяскравіший результат приніс зразок з пігментованої кальцитової кірки в печері Ескурал у Португалії. У ньому знайшли ДНК однієї чи кількох людей і жодної тваринної. Схожий результат дала й ділянка стіни без пігменту з тієї ж печери. Оскільки зазвичай осад містить «коктейль» з ДНК різних тварин, дослідники зробили висновок: у Ескуралі людська ДНК потрапила на стіну в основному через прямий контакт, а не випадково разом із ґрунтом.
В інших зразках, наприклад з печери Коварон в Астурії, виявили суміш людської й тваринної ДНК. Це вказує на less прямий шлях: люди, ймовірно, просто заносили осад на руках чи ногах, рухаючись печерою.
Аналіз ДНК з Коварона показав спорідненість із популяцією західних мисливців-збирачів, які жили в Європі приблизно між 5 200 та 16 700 років тому, і свідчив, що зразок походить від жінок. Окремий зразок зі стіни в Ескуралі, навпаки, вказував на чоловіче походження.
Вік більшості фрагментів ДНК не вдалося визначити точно, але ступінь хімічної деградації та археологічна історія печер говорять, що цим молекулам не менше кількох тисяч років, а в Ескуралі — щонайменше 4 000–5 000 років.
Чому це ще не дає імен авторів малюнків
Попри значний обсяг зразків, придатну до аналізу давню людську ДНК вдалося дістати лише з однієї із 24 розписаних панелей і жодної — з пташиної кістки-аерографа з Альтаміри. Це означає, що пофарбовані поверхні дуже рідко зберігають стільки ДНК, щоб її можна було надійно виявити через тисячоліття.
Через це дослідники поки не можуть пов’язати знайдену ДНК безпосередньо з авторами конкретних малюнків. Невідомо, чи належить ДНК з Ескураля самим художникам, чи, наприклад, пізнішим відвідувачам печери, які торкалися стін чи спиралися на них.
Важливе й те, що це дослідження не дає відповіді на одну з найгарячіших дискусій: чи могли неандертальці, поруч із ранніми Homo sapiens, створювати печерний живопис. Знайдена ДНК поки лише підтверджує сам факт давньої людської присутності, але не прив’язує її безпосередньо до кожного мазка пігменту.
Чому це відкриття все одно змінює правила гри
Альба Боссомс Меса підкреслює, що це перші докази того, що людська ДНК може зберігатися на стінах печер тисячі років. Вона називає це «новим способом вивчати доісторичну людську присутність».
Палеогенетик Матіас Майєр (Matthias Meyer) з того ж інституту додає, що це дослідження «фундаментально змінює уявлення про те, де можна шукати давню ДНК». Команду особливо здивувало, що генетичний матеріал знаходили не тільки на пофарбованих ділянках, а й на, здавалося б, «порожніх» стінах без видимих слідів діяльності людини.
Вчені наголошують, що збереження ДНК на стінах надзвичайно мінливе: в одних місцях усе стерто часом, в інших — залишається настільки виразний «генетичний відбиток», що його можна розгледіти через тисячоліття. Наступний крок — протестувати більше печер, стилів мистецтва і технік, зокрема відбитки рук та фігуративні сцени, у місцях з гарним молекулярним збереженням, причому з мінімально інвазивним відбором зразків.
Дослідники сподіваються, що в майбутньому вдасться ідентифікувати принаймні частину творців наскельних малюнків — не в буквальному сенсі «побачити обличчя», але відновити їхні генетичні профілі, стать, належність до певних популяцій.
FAQ
Це вже доведений метод чи лише перші спроби?
Результати опубліковані в рецензованому журналі, але сам підхід перебуває на ранньому етапі. Вчені отримали лише кілька чітких зразків ДНК зі стін, тому тепер пріоритетом є вдосконалення методів і розуміння, де й за яких умов шанс успіху вищий.
Чи може ця ДНК належати сучасним людям, а не давнім?
Дослідники враховують можливе забруднення й аналізують хімічну деградацію молекул. Для Ескураля дані свідчать, що ДНК давня, щонайменше кілька тисяч років, але точний вік більшості зразків поки неможливо визначити.
Чи допоможе це колись довести, що неандертальці малювали в печерах?
Потенційно так, але тільки якщо вдасться знайти достатньо добре збережену ДНК саме в шарах, пов’язаних із відповідними малюнками, і чітко відрізнити її від пізніших відкладень. Нинішнє дослідження лише показало, що стіни взагалі можуть зберігати такі сліди.
Чим цей підхід відрізняється від аналізу кісток чи осадів?
Кістки та осади часто дають змішану картину: багато індивідів, видів і часових пластів. Стіна печери, особливо ділянка, до якої торкнулися під час створення малюнку, може зберігати набагато точніший «відбиток» конкретної взаємодії людини з поверхнею.
Якщо раніше печерний живопис був для нас лише німою галереєю образів, то тепер стіни самі починають “говорити” мовою ДНК — і кожен дрібний дотик руки, зроблений тисячі років тому, раптом перетворюється на шанс відчути присутність конкретних людей, а не абстрактних «давніх художників».
ДНК людей тисячолітньої давнини зчитали просто зі стін печер з’явилася спочатку на Цікавості.
