170
Вікінги з усієї Скандинавії були першими поселенцями Фарерських островів, показують генетики. Стародавні вікінги, звичайно, мали помилку подорожей. З кінця восьмого століття до приблизно 1050 р. н. е. вони наважилися перетнути Атлантику на своїх знаменитих кораблях, досягнувши Ньюфаундленду, Лабрадору та Гренландії. Їхні дослідження також поширилися на Середземне море та всю континентальну Євразію.
Серед місць, де, як відомо, оселилися вікінги, були Фарерські острови, архіпелаг із 18 островів у Північній Атлантиці. Ймовірно, вони не були першими, хто зробив це: археологи знайшли докази того, що ці острови були заселені приблизно з 300 року нашої ери, можливо, кельтськими ченцями або іншими жителями Британських островів. Але згідно із сагою про Ферейінга, написаною близько 1200 року, вождь вікінгів, на ім’я Ґрімур Камбан оселився на Фарерських островах приблизно між 872 та 930 роками нашої ери.
Відстеження походження вікінгів на Фарерських островах
Але звідки в Скандинавії взялися Ґрімур та його послідовники?
«Тут ми надаємо переконливі докази того, що Фарерські острови були колонізовані різноманітною групою поселенців-чоловіків із багатьох скандинавських популяцій», — сказав доктор Крістофер Тіллквіст, доцент Університету Луїсвіля в Кентуккі та провідний автор нового дослідження в Frontiers. в генетиці.
Співавторами Тілквіста були доктор Еллісон Манн з Університету Вайомінгу та доктор Ейдфінн Магнуссен з Університету Фарерських островів.
Вчені визначили генотип у 12 локусах «короткого тандемного повторення» (STR) на Y-хромосомі 139 чоловіків з Фарерських островів Бордой, Стреймой і Судурой. Вони віднесли кожну людину до найбільш ймовірної гаплогрупи, кожна з яких має різне відоме поширення в сучасній Європі.
Дослідники порівняли розподіл генотипів із тими, які були виявлені у 412 чоловіків із Норвегії, Швеції, Данії, Ісландії та Ірландії. Це дозволило їм реконструювати вихідну популяцію засновників популяції вікінгів.
Генетичні відмінності серед вікінгів-поселенців
Поглиблені аналізи показали, що діапазон фарерських зразків нагадував діапазон генотипів більш широкого скандинавського, тоді як ісландські генотипи відрізнялися.
Автори також розробили потужний інноваційний генетичний метод під назвою «Мутаційна відстань від модального гаплотипу» для аналізу варіацій SNP (однонуклеотидних поліморфізмів) у STR. Це дозволило їм виявити «ефект засновника» – сліди випадкової втрати різноманітності під час історичної колонізації невеликою кількістю людей – який зберігається в генетичному складі нинішнього фарерського та ісландського чоловічого населення.
«Вчені давно припускали, що Фарерські острови та Ісландія були заселені схожими норвезькими людьми. Проте наш новий аналіз показав, що ці острови були засновані людьми з різних генофондів Скандинавії», — сказав Тілквіст.
«Одна група, різноманітна за своїм скандинавським походженням, утвердилася на Фарерських островах, тоді як інша, більш генетично відмінна група вікінгів колонізувала Ісландію. Вони мають окремі генетичні підписи, які зберігаються донині».
«Схоже, що пізніше між цими двома популяціями не було схрещування, незважаючи на їхню географічну близькість. Наші результати показують, що експансія вікінгів у Північну Атлантику була складнішою, ніж вважалося раніше».
«Кожен корабель, який відправлявся до цих далеких островів, ніс не лише вікінгів, але й певну генетичну спадщину. Тепер ми можемо простежити ці окремі подорожі завоювань і поселень, розкриваючи більш детальну історію дослідження вікінгів, ніж розповідають книги історії».
