Міжнародні правозахисні організації неодноразово попереджали вільний світ про нелюдські умови утримання Василя Стуса, чий голос набував дедалі більшої ваги на Заході. Свідоме доведення поета до фізичного виснаження мало на меті остаточно зламати дисидента. Трагічним наслідком стало й те, що він так і не здобув Нобелівську премію, про яку тоді точилися розмови в європейських інтелектуальних колах.

Чому червоний режим боявся міжнародного впливу Стуса та вирішив ізолювати його у таборі?
Західні дослідники історії радянського дисидентського руху ще на початку 1980-х років фіксували критичний стан дотримання прав людини в СРСР і били на сполох щодо долі політичних в’язнів. Для вільного світу Василь Стус поступово ставав не просто локальним бунтарем, а потужним інтелектуальним символом безкомпромісного опору. Його поезія та табірні нотатки, які таємними каналами потрапляли за Залізну завісу, регулярно публікувалися у впливових правозахисних виданнях.
Цей міжнародний резонанс надзвичайно дратував КДБ, адже дисидент категорично відмовлявся від будь-яких поступок, публічного каяття чи співпраці з режимом. У 1985 році до влади в Москві щойно прийшов Михайло Горбачов, і на Заході почали з’являтися ілюзії щодо можливої лібералізації імперії. Реальна ситуація в політичних таборах залишалася жахливою. Невдовзі став очевидним разючий контраст між миролюбною риторикою Кремля на міжнародній арені та посиленням внутрішнього терору.
Фігура українського автора саме тоді привернула увагу найвищих інтелектуальних кіл Європи. Німецький письменник та Нобелівський лауреат Генріх Белль разом із представниками Міжнародного ПЕН-клубу відкрито захоплювався творчістю Стуса та його правозахисною позицією.
Наприкінці 1984 року зусиллями української діаспори та західних інтелектуалів було створено Міжнародний комітет, який почав активну підготовку до офіційного висунення Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури на 1986 рік. Проте статут Шведської академії містить жорстке правило, ухвалене ще в 1974 році: премію не присуджують посмертно. Відтак смерть Стуса у вересні 1985 року назавжди закрила це питання. До того ж живий і нескорений Стус становив пряму ідеологічну загрозу для Москви.
Головною причиною його цілеспрямованого знищення стала абсолютна незламність. КДБ роками намагалося змусити поета написати покаянну заяву. Коли стало остаточно зрозуміло, що дисидент не піде на співпрацю і натомість продовжує таємно передавати свої викривальні записи на Захід (як-от “З таборового зошита”), репресивна машина вирішила ліквідувати його фізично через створення нестерпних умов. Загибель поета стала наслідком саме цієї помсти за непокору, а не лише реакцією на нобелівську кампанію. Проте вона позбавила Україну шансу мати всесвітньо визнаного лауреата.
Якими були останні дні бранця у крижаному карцері та що стало причиною його трагічної загибелі?
Табір ВС-389/36 у селищі Кучино Пермської області, який в історіографії більш відомий як “Перм-36”, був одним із найсуворіших місць утримання політичних в’язнів у всій радянській пенітенціарній системі. Ця зона особливого режиму була територією абсолютного беззаконня, де брутально порушувалися всі можливі міжнародні конвенції. Наприкінці серпня 1985 року адміністрація табору розпочала фінальний етап психологічного та фізичного терору проти поета. Наглядачі цілеспрямовано шукали найменший, навіть абсурдний привід для застосування максимальних дисциплінарних покарань, щоб остаточно зламати його волю.
28 серпня поета кинули до карцеру за відверто сфабрикованим звинуваченням: нібито він порушив суворий режим, спершись ліктем на нари під час читання книги. Карцер був крихітним бетонним мішком із температурою, що ледь перевищувала позначку замерзання води, без адекватного освітлення й вентиляції. У відповідь Стус оголосив сухе голодування. Організм людини, вже critично виснаженої роками каторжної праці, хронічними хворобами та постійним холодом, за таких обставин неминуче зазнає швидких і фатальних руйнувань.
У ніч з 3 на 4 вересня сталася трагедія, точні обставини якої радянська влада намагалася приховати назавжди. За свідченнями інших політв’язнів, які згодом були задокументовані та опубліковані, тієї ночі з камери поета лунали глухі звуки, а потім важкі нари, прикріплені до стіни, несподівано впали. Офіційна медична довідка табору цинічно стверджувала про раптову “серцеву недостатність”. Проте незалежні розслідувачі вказують на високу ймовірність фатального удару важкою конструкцією по голові або ж свідомого ненадання екстреної медичної допомоги під час серцевого нападу, спровокованого нестерпними умовами.
Тіло поета поховали таємно і поспіхом, у безіменній могилі під номером 9 на табірному цвинтарі. Родині категорично відмовили у праві на належне християнське прощання. До розпаду СРСР залишалося кілька років, але тоталітарна імперія, відчуваючи історичну приреченість, діяла з нелюдською жорстокістю. Свідомо довівши Василя Стуса до смерті, КДБ досяг мети: голос поета замовк, а разом із ним обірвався і його шлях до Нобелівської премії. Проте стратегічно все це обернулося проти самого режиму. Правда про мученицьку смерть поета стала відомою і остаточно затаврувала радянську систему як злочинну в очах усієї міжнародної спільноти.
Джерело: 24tv.ua

2914