Новий кратер на Місяці розкрив будову його верхнього шару

Планетолог Ерік Асфоґ (Erik Asphaug) з Місячної та планетної лабораторії Університету Аризони вважає, що цей об’єкт стане «скарбницею» даних про те, як потужні удари розкривають глибші шари під поверхнею Місяця.

Рідкісна за розмірами подія

За оцінкою Тіма Ґлотча (Timothy Glotch), професора геонаук зі Стоні-Брукського університету, кратери такого розміру на Місяці утворюються в середньому раз на 132 роки. Однак точно сказати, коли з’явився попередній настільки великий кратер, неможливо: LRO безперервно стежить за поверхнею лише з 2009 року.

Оптичні зображення показують, що викинута при ударі порода — ejecta — розлітається на сотні радіусів кратера. За словами Ґлотча, це важливий сигнал для планування довготривалої інфраструктури на Місяці: швидкі уламки можуть становити небезпеку для обладнання і майбутніх поселень, навіть якщо вони розташовані далеко від місця падіння.

Холодна «аура» навколо кратера

Команда, що працює з тепловим приладом Diviner на борту LRO, виявила навколо кратера МакҐетчіна область шириною близько 4 миль (приблизно 7 км), яка вночі на приблизно 9 °C (16 °F) холодніша за навколишню поверхню.

За словами Ґлотча, радіометр LRO показує: усі свіжі кратери діаметром понад ~30 метрів мають подібні холодні «плями» — їхні викиди вночі помітно прохолодніші, ніж навколишній місячний реголіт.

Реголіт — це тонкий поверхневий шар пилу, дрібних уламків порід і мікрометеоритів, що вкриває весь Місяць. Холодна пляма формується там, де удар порушує та розпушує цей шар. Для кратера МакҐетчіна розмір такої області означає, що удар змінив структуру реголіту значно далі, ніж простягається сам кратер.

Що нам говорять «холодні плями»

Про ефект холодних плям було відомо ще з часів «Аполлонів». У Science Advances нагадують, що місія Apollo 16 сіла на слабку холодну пляму, пов’язану з кратером Саут-Рей. Там сліди астронавтів виявилися глибшими, ніж на інших ділянках, що свідчило про розпушення реголіту внаслідок удару.

Такі холодні області зникають за період до двох мільйонів років, тож вони є надійними маркерами наймолодших ударних кратерів. Їхня «молодість» дає змогу вивчати товщину реголіту, сучасну частоту метеоритних ударів, а також ймовірні кратери-джерела для місячних метеоритів, знайдених на Землі.

Погляд у майбутнє: нові орбітери й посадки

За словами Ґлотча, NASA вже потрібен новий, більш досконалий орбітальний апарат, який замінить LRO, коли той вичерпає запас палива. Сучасні інструменти могли б спостерігати поверхню Місяця з набагато кращою просторовою роздільною здатністю.

Асфоґ вважає район кратера МакҐетчіна чудовою ціллю для відносно недорогої посадкової місії з базовою, але цінною для науки програмою. Розташування на низьких широтах видимої сторони забезпечило б простий і швидкий зв’язок з Землею.

Пряма посадка дала б змогу з’ясувати, чи утворився при ударі місячний розплав, наскільки він товстий, та чи залишився він у вигляді «лінзи» всередині кратера, чи був рознесений далі.

«Сейсмологія за відбитком» і потреба у новій мережі датчиків

За словами Асфоґа, дані Diviner показують, що за характером розпушення реголіту можна проводити своєрідну «сейсмологію заступника» — оцінювати, як потужні ударні хвилі, що розходяться від події, «розпухлюють» поверхневий шар на глибину в кілька сантиметрів і більше.

Це дає інформацію про те, як із відстанню передаються напруження від удару. Моделювальники зможуть упродовж десятиліть використовувати такі дані, щоб точніше описувати, як енергія метеоритних ударів взаємодіє з місячною корою.

Сейсмометри «Аполлона» вимкнули ще наприкінці 1970‑х, а плани створити повноцінну місячну сейсмічну мережу досі так і не реалізовано. Асфоґ зазначає, що відсутність такої мережі під час формування кратера МакҐетчіна — втрата для науки: запис сейсмічних хвиль від удару такого масштабу дав би надзвичайно цінну інформацію про глибоку внутрішню будову Місяця.

Новий кратер на Місяці розкрив будову його верхнього шару з’явилася спочатку на Цікавості.

cikavosti.com