2844
Західні архіви сьогодні відкривають вражаючі подробиці про земляків, які служили у Другому польському корпусі генерала Владислава Андерса. Їхній шлях від сибірської тайги до залитих кров’ю схилів італійського Монте-Кассіно важко уявити з погляду логіки, адже це історія виживання, яке на перший погляд здається неможливим.
Як в’язні сибірської тайги стали елітними солдатами Другої світової?
У вересні 1939 року Радянський Союз і нацистська Німеччина поділили Східну Європу, і для жителів Галичини та Волині це обернулося масовими депортаціями. Сотні тисяч громадян Другої Речі Посполитої, серед яких були десятки тисяч етнічних українців, потрапили до ГУЛАГу. Там люди масово гинули від цинги, обмороження й виснаження на Колимі та в Казахстані.
У 1941 році ситуація різко змінилася: Гітлер напав на Сталіна, і Москва підписала угоду Сікорського-Майського. Ця так звана амністія повільно, але відкрила двері радянських таборів. Генерал Владислав Андерс, сам поляк, який щойно вийшов з камер Луб’янки, почав формувати армію з тих, хто вижив.
Радянська влада свідомо перешкоджала вербуванню українців, не бажаючи випускати їх з країни. Жителів Західної України оголосили «громадянами СРСР», тож тисячі наших земляків, які хотіли втекти від радянського рабства, записувалися поляками або римо-католиками. НКВС і радянські військкомати ретельно перевіряли списки добровольців, щоб зберегти мобілізаційний ресурс для Червоної армії.
У 1942 році Вінстон Черчилль і лондонське командування організували евакуацію цієї армії. Через Каспійське море до іранського порту Пехлеві (нині Бендер-Ензелі) так звана «флотилія відчаю» перевезла понад 115 тисяч виснажених солдатів і цивільних. Британські медичні офіцери в Ірані фіксували жахливі картини: дорослі чоловіки-військові важили близько 40 кілограмів, хворіли на тиф і малярію. Проте під сонцем Близького Сходу, з британськими пайками та гвинтівками Lee-Enfield, ці люди змінилися до невпізнання.
Чому саме українська кров пролилася за неприступну фортецю Монте-Кассіно?
Через Ірак, Палестину та Єгипет новий Другий корпус просувався, водночас тренуючись і готуючись до удару в «м’яке підчерев’я» Європи, контрольоване країнами Осі. На початку 1944 року наступ союзників в Італії зупинився на Лінії Густава, потужній системі німецьких укріплень. Її ключовим вузлом було стародавнє бенедиктинське абатство Монте-Кассіно, що височіло на скелястому масиві. Американські, британські, індійські та новозеландські війська зазнали катастрофічних втрат у трьох невдалих штурмах проти окопаних німецьких парашутистів, тож завдання подолати їх доручили корпусу Андерса.
У травні 1944 року почався фінальний штурм. Місцевість була справжнім кошмаром: гострі скелі, мінні поля та безперервний кулеметний вогонь. Серед батальйонів 3-ї Карпатської стрілецької та 5-ї Кресової піхотної дивізій, які брали участь в атаці, значну частку становили саме етнічні українці. Бій точився за кожен метр, солдати воювали врукопашну, використовуючи багнети й гранати та просуваючись по тілах полеглих побратимів. 18 травня руїни монастиря нарешті впали, і союзники отримали шлях на Рим.
Ціна перемоги була дуже високою. Понад тисячу солдатів Другого корпусу назавжди залишилися на тих схилах. Якщо сьогодні відвідати польський військовий цвинтар біля Монте-Кассіно, за яким дбайливо доглядає польська держава, можна побачити це в камені: серед тисяч латинських хрестів стоять сотні православних і греко-католицьких. Прізвища, що закінчуються на «-ук», «-чук» і «-енко», також свідчать про велику самопожертву українців.
Десятиліттями їхня історія залишалася на маргінесі. Радянський Союз таврував їх як зрадників і стирав з офіційної пам’яті, а на Заході їх часто називали просто «поляками». Сучасна історіографія поступово повертає цим людям їхнє справжнє обличчя. Вони воювали не лише за Британську корону чи вільну Польщу, а й за власне право на існування, і довели, що навіть ГУЛАГ не зміг зламати їхній дух.
Джерело: 24tv.ua