2610
Поява жінок у холодних окопах стала шоком для консервативного командування Австро-Угорської імперії, яке спочатку категорично відмовлялося визнавати жінок-солдаток. Їхня відвага у жорстоких боях за Карпати змінила не лише військові статути, а й уявлення про гендерну рівність.
Чому віденський генштаб спочатку забороняв, а потім нагороджував жінок з УСС?
Коли влітку 1914 року у Львові, який за австрійських часів називали Лемберг, почалося формування добровольчих легіонів, Міністерство війни у Відні мало чіткі інструкції: жінкам на фронті місця немає. Тогочасна військова доктрина Австро-Угорщини бачила жінок лише медсестрами або працівницями тилу.
Водночас амбітні студентки Олена Степанів і Софія Галечко не погодилися з цими застарілими патріархальними правилами. Вони рішуче обстригли волосся, одягнули чоловічі мундири й скористалися хаосом перших тижнів масштабної мобілізації та поблажливістю місцевих офіцерів, які відчайдушно потребували людей для стримування наступу противника. Так вони вирушили на передову.
Справжнім випробуванням стала навесні 1915 року битва за гору Маківка. Жінки витримували шквальний артилерійський вогонь у промерзлих траншеях Карпатських гір і самі вели солдатів у багнетні контратаки.
Віденська преса, зокрема газета Neue Freie Presse та ілюстроване видання Das Interessante Blatt, писала про них сенсаційні репортажі, називаючи їх «хоробрими амазонками Сходу». Імперська бюрократія, зіткнувшись із такою гучністю та реальними бойовими заслугами, була змушена визнати факти.
Олена Степанів стала першою жінкою у роки Першої світової війни, яка офіційно здобула офіцерське звання хорунжого (Fähnrich) у складі австро-угорських збройних сил, і отримала Срібну медаль за хоробрість (Silberne Tapferkeitsmedaille). До того цю відзнаку вручали лише чоловікам за виняткову особисту мужність у бою. Цей прецедент зламав віковий стереотип, нібито війна є лише чоловічою справою.
Австрійські генерали, які ще рік тому погрожували відправити дівчат додому під військовий трибунал, тепер ставили їх за приклад своїм елітним піхотним полкам. Софія Галечко, яка також отримала медаль за відвагу, у рапортах демонструвала блискуче знання тактики позиційної війни, що викликало щиру повагу навіть у найзатятіших скептиків з австрійського Генерального штабу.
Як полон та західна преса перетворили українських стрільчинь на світових легенд?
У травні 1915 року під час запеклих боїв під містечком Болехів Олена Степанів потрапила у полон. Для офіцерів російської армії поява жінки-офіцерки зі зброєю стала абсолютним культурним шоком. Ставилися до неї не як до рядового солдата, а як до унікальної військової дивини та надзвичайно цінного бранця. Полонену під посиленим конвоєм відправили у глибокий тил, аж до далекого Ташкента.
Слава про жінок-військових швидко перетнула лінію фронту й привернула пильну увагу міжнародної спільноти. Історію Олени Степанів, яку побратими шанобливо називали Олена Степанівна, журналісти висвітлювали на перших шпальтах європейських газет. Міжнародний комітет Червоного Хреста у Женеві регулярно отримував численні запити від європейців щодо умов її утримання у Центральній Азії.
Степанів перебувала у ташкентському полоні до весни 1917 року, коли її повернули завдяки офіційному обміну військовополоненими. На передовій про неї вже складали перші стрілецькі пісні, які миттєво поширювалися серед людей. Тим часом її бойові посестри, зокрема Ганна Дмитерко, продовжували воювати в найкривавіших позиційних боях.
Примітно, що західна історіографія часто фокусується на російському «Жіночому батальйоні смерті», хоча його створили лише у 1917 році, тоді як українки у лавах австро-угорських збройних сил випередили їх на цілі три роки. Вони були першими, хто успішно інтегрувався у регулярні бойові підрозділи, а не створював окремі пропагандистські жіночі загони.
Українські жінки-усусуси стали живим втіленням глибокої модернізації суспільства на зламі історичних епох. Їхній вчинок був одним із найпотужніших прикладів жіночої емансипації у Східній Європі. Своєю кров’ю на засніжених карпатських перевалах вони вибороли право жінок бути повноправними суб’єктами історії, а не її пасивними спостерігачками.
Джерело: 24tv.ua