2756
Степан Коробкін, воротар Покрови АМП, який минулого сезону став чемпіоном України, у розмові згадав 20 годин евакуації, життя після ампутації та підкорення Кіліманджаро, куди піднявся, жодного разу до того не бувши в горах. Він також пояснив, чому не поспішає з планами на майбутнє.
Служба, поранення та евакуація
До мобілізації Степан навчався на будівельника з 2015 до 2020 року, після чого пішов служити за контрактом. Далекоглядних планів він не будував, бо, за його словами, життя може змінитися за пів години. Добровільно вирушити до війська він вирішив ще тоді, коли тривала АТО. Рідні відмовляти не стали, адже в дитинстві його не обмежували у власних рішеннях.
Спочатку він служив мінометником. За документами, у 2014–16 роках з одного міномета здійснювали приблизно 400-600 пострілів на рік, а в 2018–20-му близько 60, іноді менше. Тому наближення великої війни не відчувалося, але вже в перші дні повномасштабного вторгнення російські війська почали активно наступати в зоні АТО.
У 2022 році під час обстрілу посадки він спав, коли об одинадцятій годині, близько шостої ранку, уламок влучив йому в ліву руку. Рука була пройдена наскрізь, частина м’язів вирвана, кістка зрослася неправильно. Евакуювали його швидко, адже активного штурму тоді не було. Після відновлення його визнали придатним до служби, демобілізуватися не було можливості, і він повернувся на фронт. Рука працює, але сила та рухливість обмежені, особливо під час поворотів.
Протез, ампфутбол і Кіліманджаро
У червні 2023 року сталося друге важке поранення, вже в праву руку. Штурм посадки тоді не вдався, групу затиснули в крайньому окопі, де вони три дні відбивалися від обстрілів. Потім їх мали замінити, і близько півтора кілометра мінного поля пройшли під супроводом дрона. Наприкінці шляху прилетів танковий снаряд: він озирнувся на хлопців позаду, побачив спалах і втратив свідомість.
Евакуація тривала близько 20 годин. Спочатку його виносили через посадку до півночі або другої ночі, потім вивели на відкриту місцевість, де їх прикрив туман. Далі був окоп, нові перенесення і постійні вибухи, бо поблизу тривав інтенсивний штурм. Він знав, що руку доведеться ампутувати, адже турнікет без послаблення тримався понад 20 годин.
За час лікування було 32 операції. Спершу лікувальні, а потім пов’язані з протезуванням, бо звичайний механічний протез не підходив: через особливості ампутації не було м’язової подушки, і будь-яке навантаження спричиняло біль. Тому зробили остеоінтеграцію, за якої імплантат встановлюють безпосередньо в кістку, і протез кріпиться без традиційної приймальної гільзи. Для нього це був єдиний дієвий спосіб користуватися протезом.
Найбільше йому запам’ятався період, коли довелося вчитися їсти лівою рукою. Уже в реабілітаційному центрі він після двох-трьох спроб шукав, під яким кутом тримати ложку. Переїзд до Шептицького, за його словами, не був надто складним: потрібні час і кошти, а основна проблема саме в грошах.
Ампфутболом він почав займатися ще під час реабілітації в Соснівці. До команди його запросили Богдан Мельник та Валентин Осовський, і він погодився спробувати. Найбільше з чемпіонського сезону йому запам’ятався останній матч, коли команда вже знала, що за весь сезон не пропустила жодного гола. Також він згадав гол Каплі у свої ворота. Грати у воротах після ампутації, за його словами, майже нічого не змінилося, хіба що обмежена воротарська зона.
Ідея підкорити Кіліманджаро з’явилася завдяки Тетяні Яловчак, альпіністці та волонтерці, яка шукала ветеранів для сходження. Коли вона зателефонувала до реабілітаційного центру «Титанові» в Києві, В’ячеслав Запорожець одразу сказав, що вони знайдуть кандидата. Степан погодився, почувши питання: «Ну, поїхали». За тиждень вони вирушили через Польщу та Німеччину до Африки.
