2840
Історики досі з жахом говорять про масштаби бійні на берегах Дніпра. Битва за Київ стала свідченням того, як політичні амбіції диктатора Йосипа Сталіна перетворили військову операцію на масове знищення власного народу.
Чому форсування Дніпра називають найбільшим самогубством в історії воєн?
Восени 1943 року Червона армія, виганяючи нацистських загарбників, вийшла до Дніпра. Правий берег німецьке командування перетворило на неприступну фортецю в рамках так званого «Східного валу». Радянські війська були катастрофічно не готові до цієї водної перешкоди, але Ставка замість ретельної підготовки наказала форсувати річку з ходу.
Поспіх диктував політичний календар. Сталін категорично вимагав узяти Київ до 7 листопада, річниці так званої Жовтневої революції. Крім того, наприкінці листопада мала відбутися Тегеранська конференція, і диктатор хотів сісти за стіл переговорів із британським прем’єром Вінстоном Черчиллем і президентом США Франкліном Рузвельтом як переможець, що щойно звільнив третє за величиною місто СРСР після Москви та Ленінграда.
Через це форсування перетворилося на пекло. Солдатів гнали у крижану воду кінця вересня та жовтня, і вони переправлялися на рибальських човнах, плотах зі шматків парканів, порожніх діжках, дверях від сільських хат або вплав, із соломою під гімнастерками. Німецькі кулеметники з високого правого берега методично розстрілювали ці імпровізовані атаки. Вода червоніла від крові, а тіла загиблих утворювали страшні затори на мілинах.
Особливо трагічною була ситуація на Букринському плацдармі південніше Києва. Командувач 1 Українського фронту Микола Ватутін раз за разом кидав дивізії на добре укріплені позиції німецької групи армій «Південь» під командуванням Еріха фон Манштейна. Ці лобові атаки були позбавлені тактичного сенсу й лише знищували цілі армії, поки командування нарешті таємно не перекинуло ударне угруповання на Лютізький плацдарм. Там оборону прорвали, і 6 листопада 1943 року радянські танки зайшли у Київ.
Якою була справжня ціна політичного дедлайну для української столиці?
Дослідники звертають увагу й на поповнення військ. Оскільки регулярні частини були знекровлені, польові військкомати масово й примусово мобілізовували місцевих жителів щойно звільнених територій Лівобережжя. Їх кидали в бій без військової форми, без підготовки й часто без зброї, наказуючи здобувати гвинтівки вже в бою. Їхні тіла в звичайному домашньому одязі встелили схили Дніпра.
Каральна машина діяла безжально: за найменшу непокору командири й польові трибунали карали смертю на місці. Бійці стояли перед вибором між гарантованою кулею від своїх і примарним шансом вижити під ворожим вогнем. Особливо цинічно ставилися до «чорносвиток», сотень тисяч поспіхом мобілізованих українських селян, яких звинувачували в перебуванні в окупації та змушували «змивати провину кров’ю». Психологічно зламані, вони опинялися в безвиході. Водночас значну частину кадрових бійців гнали вперед і накази, і побачені за роки війни звірства нацистів, тож багато хто йшов у воду добровільно, керований бажанням помсти.
Тому ціна здобуття Києва виявилася апокаліптичною. Точна кількість жертв досі залишається предметом дискусій, але загальні втрати Червоної армії у боях за Дніпро навряд були меншими за півтора мільйона людей убитими, пораненими та зниклими безвісти, і значна їх частка припадає саме на київський напрямок. Німецькі війська, відступаючи, застосували тактику «спаленої землі», а радянське командування перетворило околиці міста на найбільшу братську могилу Другої світової війни.
Вигнання нацистів зі столиці України стало безперечною воєнною перемогою над фюрером Третього Рейху Адольфом Гітлером. Проте методи, якими її здобули, назавжди закарбували 6 листопада 1943 року в історії як день безпрецедентного злочину сталінського режиму проти власних солдатів, чиї життя розміняли на червону дату в календарі.
Джерело: 24tv.ua