1142
У листопаді 2020 року біля узбережжя Британської Колумбії в Тихому океані буй дослідницької компанії MarineLabs зафіксував аномальну хвилю висотою 17,6 метра. Згодом аналіз даних показав, що це була найекстремальніша з відомих науці хвиль‑волоцюг, подія, яка статистично трапляється приблизно раз на 1300 років. Про це повідомляє видання ScienceAlert.
Якби не автономний буй, цю гігантську «стіни води» біля міста Уклуелет на острові Ванкувер могли б узагалі не помітити. На відміну від прибережних штормів, хвилі‑волоцюги часто виникають далеко у відкритому морі, де поряд немає кораблів чи спостерігачів.
Що таке хвиля‑волоцюга і чим особлива подія біля Уклуелета
Протягом століть моряки розповідали про раптові, велетенські хвилі, які наче нізвідки виростають над кораблем. Довгий час ці історії вважали морським фольклором. Лише у 1995 році реальність таких явищ офіційно підтвердили: в перший день нового року хвиля майже 26 метрів заввишки вдарила по нафтовій платформі за 160 кілометрів від узбережжя Норвегії. Це була знаменита хвиля Драупнер, яка порушила всі тодішні розрахункові моделі хвиль.
Відтоді зареєстровано десятки хвиль‑волоцюг, у тому числі й у великих озерах. Проте хвиля біля Уклуелета стала рекордною не за абсолютною висотою, а за відносним розміром порівняно з навколишніми хвилями.
За науковим визначенням, хвиля‑волоцюга — це хвиля, яка більш ніж удвічі вища за середні хвилі навколо неї. Для хвилі Драупнер це було приблизно 25,6 метра проти 12 метрів сусідніх хвиль. Натомість хвиля біля Уклуелета була майже утричі вищою за «звичайні» хвилі в той момент, що робить її надзвичайно екстремальною з точки зору статистики.
У роботі 2022 року фізик Йоганнес Геммріх (Johannes Gemmrich) з Університету Вікторії назвав цю подію «ймовірно найекстремальнішою зареєстрованою хвилею‑волоцюгою» і наголосив, що безпосередніх спостережень за такими явищами у справді штормових умовах дуже мало.
Як вивчають і чому бояться «стін води»
Сучасні дослідження намагаються з’ясувати, як саме формуються хвилі‑волоцюги та чи можна їх передбачити. Для цього вчені поєднують польові вимірювання (дані буйків у реальному часі) та комп’ютерне моделювання того, як вітер і хвильові групи взаємодіють, створюючи рідкісні, але гігантські піки.
Буй, який «підхопила» хвиля біля Уклуелета, був одним із десятків подібних пристроїв, встановлених MarineLabs у небезпечних районах узбереж. Зібрані ними дані допомагають точніше оцінити ризики для морських операцій — від судноплавства до вітрових електростанцій і нафтових платформ.
За словами генерального директора MarineLabs Скотта Бітті (Scott Beatty), непередбачуваність і потужність таких «стін води» робить їх вкрай небезпечними як для флоту, так і для прибережних спільнот. Навіть якщо подія відбувається далеко в океані, одна хвиля‑волоцюга може серйозно пошкодити інфраструктуру або спричинити аварію судна.
Історичні приклади зникнення кораблів у 1970‑х роках нині нерідко пов’язують саме з раптовими гігантськими хвилями: уламки суден часто виглядали так, ніби їх накрило величезною пінястою «білою шапкою».
Хвилі‑волоцюги в епоху змін клімату
Окремі дослідження вказують, що в майбутньому умови для виникнення таких екстремальних хвиль можуть ставати сприятливішими. У 2020 році модельні розрахунки показали, що висота хвиль у Північній частині Тихого океану може зростати разом зі зміною клімату, тож рекорд Уклуелета, ймовірно, не протримається стільки, як прогнозують нині.
Експериментальна робота, оприлюднена у 2024 році, додатково припустила, що в окремих умовах хвилі‑волоцюги можуть досягати висот, у чотири рази більших за те, що раніше вважалося можливим. Це підкреслює, наскільки консервативними виявлялися попередні уявлення про межі поведінки океану.
Моделі недооцінюють ризики, але з’являються можливі сигнали попередження
У лютому 2026 року дослідницька група під керівництвом учених з Університету Південної Флориди опублікувала в журналі Ocean Science аналіз багаторічних даних з буйків, порівнявши їх із глобальними моделями хвиль, які нині використовують для прогнозу стану океану.
З’ясувалося, що ці моделі систематично недооцінюють масштаб можливих екстремальних хвиль і «обрізають» так званий довгий хвіст розподілу, де й ховаються рідкісні гігантські події. Реальні вимірювання свідчать, що хвилі‑волоцюги трапляються частіше й можуть бути сильнішими, ніж передбачають розрахунки.
Дослідники також помітили, що такі хвилі не є повністю випадковими. Вони досягають максимуму взимку й особливо часто фіксуються біля західного узбережжя США та в Північній Атлантиці. Це означає, що регіон північно‑західної частини Тихого океану, де з’явилася хвиля біля Уклуелета, належить до зон підвищеного ризику.
Команда виявила можливий ранній сигнал у даних: приблизно у трьох чвертях випадків хвилі‑волоцюги передував різкий спад, а потім швидке відновлення кореляції між хвилями. У майбутньому така закономірність може стати основою для систем попередження в режимі реального часу, якщо її вдасться надійно підтвердити й інтегрувати в моделі.
За словами представників MarineLabs, фіксація «хвилі раз на тисячу років» прямо поруч із узбережжям показує, що широкомасштабні вимірювання вздовж берегових ліній можуть суттєво підвищити безпеку морських операцій і прибережних громад. Саме таке завдання вони ставлять перед своєю мережею буйків та подальшими дослідженнями.
Короткий відеоогляд цієї рекордної події можна переглянути у спеціальному ролику на платформі YouTube, присвяченому аналізу хвилі біля Уклуелета.
У Тихому океані зафіксували найекстремальнішу хвилю‑волоцюгу з’явилася спочатку на Цікавості.
