747
За дванадцять років російсько-української війни змінилися не лише масштаби бойових дій, техніка й тактика, а й сам підхід до того, як цю історію збирають і зберігають музеї. У 2014 році дослідники насамперед фіксували історії окремих підрозділів і конкретних людей, їздили в район АТО та буквально забирали майбутні експонати з місць подій. Після 2022 року війна стала високотехнологічною: в експозиціях з’явилися безпілотники, роботизовані системи й нові види спорядження, а поруч із фізичними предметами дедалі важливішими стають 3D-моделі та цифрові архіви.
Саме на це спрямований проєкт «Цифрова музеєфікація сучасної воєнної спадщини», який реалізують Національний військово-історичний музей України та ГО «Український центр розвитку музейної справи» за підтримки Українського культурного фонду. Планується створити електронний архів із 500 унікальних предметів Війни за Незалежність, а також мультимедійний аудіогід із 3D-моделями та відеосюжетами, доступними не лише відвідувачам музею, а й аудиторії за межами України.
Від польових виїздів до війни дронів
Заступник директора музею з наукової роботи Ярослав Тинченко пояснює, що зміна бойових дій автоматично змінює логіку комплектування фондів. У 2014 році музейники зосереджувалися на історіях окремих людей і частин. У боях зими-весни 2022 року з’явилася зовсім інша технічна реальність: «Байрактари», інші БПЛА, а згодом і наземні роботизовані комплекси стали одним із головних типів озброєння.
Технічна новизна сама по собі, однак, ще не робить предмет сильним музейним експонатом. Новий дрон зі складу або від виробника може бути цікавим із погляду техніки, але його історична цінність значно нижча, ніж у такого самого апарата, який реально використовував конкретний підрозділ під час бою. Для музею принципово важливо знати, кому річ належала, де її знайшли, за яких обставин вона використовувалася і чому пов’язана з певною подією.
2014–2015 роки музейники пам’ятають як час постійних виїздів
У перші роки війни співробітники музею регулярно їздили в зону проведення Антитерористичної операції. За цей час вони добре вивчили географію Донецької та Луганської областей, звідки до київської експозиції привезли багато предметів. Після повномасштабного вторгнення ситуація змінилася: як і під час Революції Гідності, майбутні експонати нерідко буквально опинялися на вулицях поруч із самим музеєм.
Сьогодні польові експедиції вже не мають тієї ролі, яку відігравали у 2014 році. Частина предметів надходить через самих військових, підрозділи, волонтерів та інші канали. Але принцип не змінився: без задокументованої історії навіть дуже ефектна річ залишається просто предметом.
Звичайна куртка може бути важливішою за нагороду
Тинченко звертає увагу на парадокс музейної роботи: найціннішими через кілька десятиліть часто стають не дорогі й урочисті речі, а те, що в момент війни здається масовим і буденним. Нарукавні знаки, елементи спорядження, польова форма, каски, бронежилети або навіть цілі дрони фізично зношуються, губляться й викидаються.
Історик згадує власний досвід знайомства з музеями Другої світової війни через 40 років після її завершення. Саме предметів повсякденного солдатського життя тоді вже бракувало: експозиції заповнювали нагороди, фотографії та пізніші комплекти форми, тоді як речі, якими люди користувалися щодня, часто просто не збереглися.
Те саме може повторитися із сучасною війною. Сьогодні камуфльована куртка або шеврон здаються звичайними, але через 40–50 років вони можуть стати єдиним матеріальним зв’язком із досвідом конкретного військового.
3D-сканування дозволяє читати те, що небезпечно торкатися руками
Один із прикладів — велика колекція прапорів періоду АТО. На полотнищах залишилися автографи, присвяти, побажання та підписи людей, які згодом стали відомими військовими, здійснювали бойові подвиги або загинули вже під час повномасштабної війни.
Постійно розгортати старі тканини в пошуках написів небезпечно для самих предметів. Звичайна фотографія теж не завжди дає достатню роздільну здатність. 3D-сканування дозволяє створити цифрову копію, яку можна збільшувати, повертати, досліджувати маркування й написи без контакту з оригіналом.
Цифровий архів створюють із розрахунком на десятиліття
Тинченко нагадує, що історія знає десятки унікальних експозицій, створених під час або одразу після Першої й Другої світових воєн, а також боротьби за Українську Народну Республіку. Більшість із них згодом зникла через війни, реорганізації, втрати фондів або інші історичні обставини.
Оцифроване зібрання дає предметам шанс «жити» навіть у випадку фізичної втрати. Разом із 3D-моделлю зберігаються опис, походження, історія власника й контекст використання. Для дослідника через пів століття саме цей комплекс даних може бути не менш цінним, ніж оригінальна річ.
Як не втратити об’єктивність, коли історія ще триває
Окрема проблема — опис подій, учасниками та очевидцями яких є самі дослідники. Тинченко визнає, що цьому майже не навчають на історичних факультетах. Кожен музейник сам вирішує, якою буде тональність і наскільки особисті оцінки проникатимуть у текст.
Для себе він використовує простий критерій: намагається уявити, як написане сьогодні сприйматиметься через 40–50 років. Така дистанція допомагає не лише зберігати професійний тон, а й пам’ятати, що музейний опис створюється не для одного інформаційного дня, а для майбутніх поколінь.
Головний висновок історика щодо самих Сил оборони теж пов’язаний із цією часовою перспективою. До 2014 року про українське військо у світі знали небагато. За дванадцять років війни воно перетворилося на одну з найвідоміших армій світу, а музейна справа тепер має зафіксувати цю трансформацію так, щоб через десятиліття вона не залишилася лише набором фотографій і спогадів.
