908
Дитина, яку цькують у школі, далеко не завжди приходить до вчителя й прямо каже: «мене булять». Частіше дорослий бачить непрямі сигнали — небажання йти на перерву, різке падіння успішності, ізоляцію від однокласників, постійні прохання відпустити додому. Дитяча психологиня Надія Онищук нагадує: офіційна статистика показує лише частину проблеми. Минулого року правоохоронці склали 285 протоколів про булінг у закладах освіти, але в опитуванні МОН понад 20% педагогів підтверджували, що стикалися з булінгом у своїй школі.
Діти мовчать не тому, що їм не потрібна допомога. Вони бояться помсти, соромляться, не впевнені, що дорослий зможе щось змінити, або вже мають досвід, коли після звернення нічого не сталося. В одному з опитувань БФ «Твоя опора» серед 350 учнів віком 10–16 років 43,5% сказали, що іноді стикаються з булінгом, ще 11,5% — що стикаються і це їх турбує. Молодші підлітки нерідко називають цькування «жартами» й не хочуть виглядати «скаржниками». Тому педагогові іноді потрібно зробити перший крок самому.
Навіть добра, на перший погляд, реакція може ранити. Фраза «не звертай уваги» звучить для дитини як «твій біль неважливий», а «дай здачі» перекладає відповідальність за безпеку на неї саму. Не допомагають і питання в стилі «чому ти раніше не сказав?». Значно краще дати простий сигнал: «добре, що ти розповів», «тобі не потрібно вирішувати це самому», «давай подумаємо, що ми можемо зробити разом». У цей момент дитині важливо почути не пораду, а підтвердження, що вона не залишилася сам на сам із ситуацією.
Складний момент виникає, коли дитина просить нікому не розповідати. Психологиня не радить обіцяти абсолютну таємницю, якщо для безпеки доведеться залучити адміністрацію, батьків або інших дорослих. Краще чесно пояснити межі конфіденційності й пообіцяти, що дитина знатиме, що відбуватиметься далі. Такий підхід зберігає довіру значно краще, ніж ситуація, коли інформація раптом починає циркулювати без її відома.
Навіть після припинення цькування страх не зникає миттєво. Дитина може щодня бачити кривдників у класі, їдальні чи роздягальні й продовжувати чекати нового нападу. Тому після формального «вирішення» потрібен регулярний, але ненав’язливий контакт. Водночас не можна перетворювати кожну розмову на нагадування про булінг — інакше дитина ризикує надовго застрягти в ролі «тієї, яку цькували». Потрібно допомагати їй повертатися до друзів, навчання й улюблених занять.
Булінг майже ніколи не є історією лише двох людей. Навколо є свідки — ті, хто сміється разом із кривдником, мовчить, бо боїться стати наступним, або не знає, як втрутитися. Саме тому робота лише з кривдником і постраждалою дитиною часто не змінює атмосферу класу. Потрібні спільні правила взаємодії й розмова про відповідальність свідків, але без публічного «розбору» конкретної дитини перед усіма.
З дитиною, яка цькує інших, теж потрібно працювати не лише через покарання. Агресія має наслідки, однак важливо зрозуміти, що за нею стоїть і як змінити поведінку. Пояснення причин не означає виправдання вчинку. Так само не варто списувати будь-яку реакцію на війну чи стрес: у класах справді багато дітей, які пережили втрату, переїзд і розлуку, але це не привід не помічати конкретне насильство, яке відбувається зараз.
Важливі й емоції самого вчителя. Злість, безсилля або провина через те, що проблему не помітили раніше, природні. Але якщо дорослий настільки розгублений, що не може говорити спокійно, дитина може вирішити, що саме вона стала причиною ще більшої проблеми. Якщо педагог відреагував невдало, до ситуації можна повернутися й прямо сказати: «я хочу виправити свою реакцію». Для дитини це теж досвід безпечних стосунків із дорослим, який уміє визнавати помилки.
https://rubryka.com/blog/shho-pedagogam-treba-znaty-pro-buling/
