1102
Колишній головний науковець NASA Джим Ґрін і математик Ед Белбруно запропонували по-новому визначати зовнішню межу Сонячної системи. Замість звичних орієнтирів на кшталт геліопаузи або хмари Оорта вони пропонують враховувати конкуренцію між гравітацією Сонця та загальним гравітаційним полем Чумацького Шляху. За їхньою оцінкою, така динамічна межа може простягатися майже на 3,8 світлового року, або приблизно на 241 тисячу астрономічних одиниць від Сонця.
Проблема в тому, що в Сонячної системи немає однієї очевидної «стіни». Якщо орієнтуватися на сонячний вітер, кордоном можна вважати геліопаузу — область, де тиск потоку частинок від Сонця зрівнюється з міжзоряним середовищем. Якщо дивитися на орбіти малих тіл, тоді логічно говорити про хмару Оорта, яка, ймовірно, простягається значно далі.
Ґрін і Белбруно пропонують третій підхід: визначати область, у межах якої Сонце ще може довготривало утримувати або захоплювати повільні об’єкти попри вплив гравітації Галактики. До розрахунку вони включають не лише зоряну масу Чумацького Шляху, а й темну матерію.
У такій картині край системи не є різкою лінією. Це зона слабкої стабільності, де невеликі зміни швидкості або напрямку можуть вирішувати, чи залишиться об’єкт пов’язаним із Сонцем, чи перейде під домінуючий вплив Галактики. Саме на основі такої динаміки автори отримали масштаб близько 3,8 світлового року.
Дослідники також звернули увагу на точки Лагранжа L1 і L2 у системі «Сонце — центр Галактики». Теоретично через ці області повільні міжзоряні тіла можуть входити до Сонячної системи й тимчасово або надовго захоплюватися її гравітацією. Поки що це теоретична пропозиція, а не новий офіційний стандарт визначення меж Сонячної системи.
