3812
Венера сьогодні не має природного супутника, хоча за розмірами й масою дуже схожа на Землю. Нове комп’ютерне моделювання пропонує просте пояснення: супутник у неї міг існувати, але через надзвичайно повільне обертання планети поступово зміщувався всередину орбіти й зрештою впав на поверхню.
Роботу очолив астрофізик Стівен Кейн із Каліфорнійського університету в Ріверсайді. Команда моделювала різні варіанти маси супутника, його початкової орбіти та швидкості обертання самої Венери.
Механізм пов’язаний із припливною взаємодією. Земля обертається навколо осі приблизно за 24 години, тому енергія обертання поступово передається Місяцю, і той повільно віддаляється. Венера робить один оберт приблизно за 243 земні доби, а її обертання ще й має протилежний напрямок.
За таких умов гіпотетичний супутник міг не віддалятися, а, навпаки, втрачати орбітальну енергію. У більшості моделей він поступово рухався по спіралі до планети, причому більші супутники падали швидше через сильнішу припливну взаємодію.
Подібне зіткнення могло суттєво вплинути на еволюцію Венери. Передача великої кількості енергії та моменту імпульсу здатна була змінити швидкість обертання, геологічну активність і навіть умови, за яких на ранній Венері могли існувати океани.
Водночас моделювання не доводить, що супутник справді існував. Воно лише показує, що для Венери з її повільним обертанням довготривале існування великого супутника могло бути нестійким.
Результат має значення і для дослідження екзопланет. Якщо повільно обертові кам’янисті світи здатні втрачати супутники таким способом, це може впливати на їхню геологію, клімат і довгострокову придатність до життя.
