4383
Соєвий, ріпаковий і соняшниковий шроти зазвичай сприймають передусім як побічний продукт переробки олійних культур і компонент кормів, однак частину такого матеріалу можна повертати в поле як органічне добриво. За оцінками, наведеними у матеріалі Kurkul.com із посиланням на Ukravit Institute, шрот не здатен повністю замінити мінеральну систему живлення, але може помітно поповнювати запаси органічного азоту, фосфору, калію, сірки та вуглецю.
Найбільший вміст азоту має соєвий шрот. За сирого протеїну близько 44–48% у ньому міститься приблизно 6,8–7,5% азоту, тобто орієнтовно 68–75 кілограмів N у кожній тонні. Фосфору в перерахунку на P₂O₅ виходить приблизно 15–17 кілограмів, калію в перерахунку на K₂O — близько 26–32 кілограмів. Додатково соєвий шрот містить кальцій, магній, сірку й велику частку органічної речовини.
Ріпаковий шрот має трохи менше азоту — приблизно 54–61 кілограм на тонну, зате вирізняється вищим вмістом фосфору та сірки. Саме через це він може бути особливо цікавим під культури, що добре реагують на сірчане живлення. За даними джерела, одна тонна ріпакового шроту може містити орієнтовно 24–26 кілограмів P₂O₅, 14–22 кілограми K₂O і близько 6–8 кілограмів сірки.
Соняшниковий шрот в Україні часто виробляють разом із частиною лушпиння, тому його склад залежить від конкретної технології переробки. У середньому в ньому близько 45–58 кілограмів азоту на тонну, 21–26 кілограмів P₂O₅ і 12–19 кілограмів K₂O. Азот із такого матеріалу вивільняється повільніше, ніж із соєвого шроту, особливо якщо ґрунт сухий і мікробіологічні процеси йдуть повільно.
У перерахунку на умовну формулу живлення тонна соєвого шроту дає приблизно 70-16-28, ріпакового — близько 55-24-16, а соняшникового — орієнтовно 50-22-15. Ці цифри не можна напряму порівнювати з мінеральними добривами лише за масою, адже поживні елементи в органічному матеріалі переходять у доступну форму поступово, а швидкість мінералізації залежить від температури, вологості та активності ґрунтових мікроорганізмів.
Найважливіше практичне правило — не вносити свіжий шрот безпосередньо в рядок із насінням. Висока концентрація органічного азоту, залишків олії та продуктів розкладання може пошкодити проросток. У джерелі радять використовувати його як основне удобрення під дискування чи оранку за 2–4 тижні до сівби або вносити восени під ярі культури.
Орієнтовні стартові норми становлять приблизно 0,8–1,5 тонни на гектар для соєвого й ріпакового шроту та 1–2 тонни для соняшникового з лушпинням. При цьому ріпаковий шрот із високим вмістом глюкозинолатів у великій дозі може тимчасово пригнічувати мікрофлору й молоді сходи, а соняшниковий матеріал із великою часткою лушпиння розкладається повільніше.
Використання шроту має сенс передусім тоді, коли господарство має значний обсяг побічного продукту, а вивезення або продаж економічно невигідні. У такій ситуації повернення матеріалу в поле дозволяє не списувати органічну речовину й частково зменшити потребу в мінеральному азоті. Водночас фосфорне й калійне живлення все одно потрібно планувати за аналізом ґрунту та потребою конкретної культури.
