3707
Місяць не належить жодній державі, компанії чи окремій людині — саме так побудована сучасна система міжнародного космічного права. Попри продаж «ділянок на Місяці» в інтернеті та появу приватних космічних компаній, юридичний титул на частину місячної поверхні сьогодні неможливо оформити так само, як право власності на землю на Землі.
Ключовим документом залишається Договір про космос 1967 року. Його друга стаття забороняє державам привласнювати Місяць або інші небесні тіла шляхом проголошення суверенітету, використання чи окупації. Іншими словами, висадка прапора або створення бази не дають державі права оголосити певну територію своєю.
Саме тому історична висадка американських астронавтів на Місяць не зробила його частиною території США. Прапор мав символічне значення, але не створив юридичного права власності на поверхню навколо місця посадки.
Складніше питання виникає з приватними компаніями та видобуванням ресурсів. Договір про космос прямо говорить про заборону національного привласнення, але не дає детального режиму для кожного можливого випадку комерційного використання. Через це юристи й держави по-різному тлумачать межу між володінням територією та правом на видобуті ресурси.
Деякі країни, зокрема США та Люксембург, ухвалили закони, які дозволяють компаніям отримувати права на ресурси, видобуті в космосі, не визнаючи при цьому права власності на саму небесну поверхню. Такий підхід став одним із головних предметів сучасних дискусій у космічному праві.
Існує також Угода про Місяць, яка говорить про нього як про спільну спадщину людства та передбачає майбутній міжнародний режим використання ресурсів. Проте документ ратифікувала обмежена кількість держав, і провідні космічні держави до нього переважно не приєдналися.
Отже, купівля «гектара на Місяці» в сувенірному сервісі не створює міжнародно визнаного права власності. Майбутні поселення й видобування корисних копалин майже напевно вимагатимуть нових правил, але нинішнє право не дозволяє просто зайняти частину Місяця і проголосити її своєю.
