Давня ДНК показала, як чума поверталась у Європу 400 років

Щоб зрозуміти, що відбувалося в ці століття, вчені проаналізували ДНК бактерії Yersinia pestis, збудника чуми, з людських решток, знайдених на 11 археологічних пам’ятках в Естонії, Росії, Англії, Нідерландах і Швейцарії. Команда реконструювала 26 давніх геномів зразків, датованих від XIV до XVIII століть, тобто основної частини Другої пандемії.

Генетичні дані свідчать, що чума не просто вціліла в одному «резервуарі» та неодноразово розходилася з єдиного джерела. Натомість хвороба, ймовірно, неодноразово з’являлася наново в різних регіонах Європи, створюючи кілька довготривалих осередків, де бактерія могла зберігатися.

Естонія виявилася одним із регіонів, що зазнавав ударів чуми неодноразово. Генетичні сліди свідчать про кілька окремих занесень збудника в цей регіон протягом майже всієї Другої пандемії, що пов’язують з активними зв’язками Естонії з іншими частинами Європи.

Розгалуження ліній чуми та роль клімату

Один з найяскравіших епізодів, зафіксованих у генетичних даних, припадає на період близько 1450–1500 років. Тоді лінії Yersinia pestis зазнали значного розширення і розділилися щонайменше на три важливі гілки. Дослідники припускають, що саме вони могли допомогти сформувати нові природні резервуари бактерії серед диких гризунів.

На це розширення могли впливати й кліматичні фактори. Автори згадують Велику ренесансну посуху як один із можливих чинників. Сучасні спостереження за осередками чуми показують, що зміни клімату істотно впливають на спалахи серед диких гризунів — природних хазяїв збудника.

За словами провідної авторки, професорки Крістіни Тамбец (Kristiina Tambets), команда виявила ознаки повторних занесень чуми до Естонії вже з кінця XIV століття і описала кілька раніше невідомих генетичних ліній як у міських, так і в сільських похованнях.

Як точніше датували давні спалахи чуми

Одна з головних проблем вивчення давніх пандемій — встановити точний час давніх інфекцій. Під час пандемії COVID‑19 вчені могли відстежувати варіанти вірусу з високою точністю, адже послідовності геномів мали чіткі дати відбору зразків. У випадку давніх захворювань подібних «міток часу» зазвичай немає.

Археологічні рештки найчастіше датують радіовуглецевим методом, який дає широку часову «вилку» — від десятків до понад ста років. Як пояснює головний автор дослідження, доктор Марсель Келлер (Marcel Keller), це суттєво обмежує можливість пов’язати конкретні геноми з окремими епізодами епідемій.

Щоб звузити ці інтервали, команда розробила новий підхід. Вони визначали місце кожного давнього генома на еволюційному дереві Y. pestis і, з огляду на розгалуження та швидкість змін, уточнювали ймовірні дати для кожного зразка. Так вдалося значно точніше вписати давні інфекції в історичну шкалу подій.

Новий підхід застосували не лише до 11 нових геномів, а й до 64 раніше опублікованих. Це перша систематична спроба пов’язати практично всі відомі геноми чуми XIV–XVIII століть із конкретними хвилями та спалахами, описаними в письмових джерелах.

Історик та кореспондентний автор професор Філіп Слейвін (Philip Slavin) зазначає, що покращене датування дозволило зіставити ряд зразків з окремими хвилями чуми, зафіксованими хроністами в тих самих містах і регіонах.

Війни як коридори для поширення чуми

Генетичні дані також демонструють, наскільки сильно людська діяльність впливала на рух хвороби. Нові геноми дають додаткові свідчення зв’язку спалахів чуми з Тридцятирічною війною (1618–1648) та Великою Північною війною (близько 1700–1721 років).

Армії, біженці, переселені цивільні й торговці рухалися однаковими маршрутами, створюючи умови для переносу збудника між регіонами. За словами співавторки, докторки Христіани Л. Шайб (Christiana L. Scheib), на генетичному дереві видно, як у періоди воєн Y. pestis розгалужується на нові гілки і поширюється слідами військових та переміщеного населення.

Особливо детально авторам вдалося простежити спалахи, пов’язані з Великою Північною війною. Так, під час облоги Таллінна 1710 року чума забирала життя як шведських і російських солдатів, так і мирних мешканців міста.

У сукупності дані показують, що чума була не одноразовою «середньовічною катастрофою», а тривалим фактором ризику для кількох поколінь європейців.

Чому історія чуми важлива сьогодні

Сьогодні чума вже не є серйозною загрозою для здоров’я населення Європи, але Yersinia pestis не зникла повністю. Вона й досі циркулює в природних резервуарах диких гризунів у кількох регіонах світу.

Дослідники вважають, що розуміння того, як чума закріпилася після «Чорної смерті», зберігалася століттями, а згодом зникла з Європи, може допомогти краще пояснити довготривалу поведінку інфекційних хвороб загалом. Пов’язуючи давні геноми з документованими спалахами та можливими тваринними резервуарами, можна побачити, як інфекції виникають, поширюються, закріплюються й зберігаються впродовж тривалого часу.

Подібна інформація здатна покращити сучасний епіднагляд і моніторинг у регіонах, де чума все ще циркулює. Вона також дає ширший контекст для розуміння нинішніх та майбутніх пандемій.

Найповніша на сьогодні картина Другої пандемії

Проєкт об’єднав науковців і дані з кількох країн та дисциплін. До роботи долучилися археологи, генетики, історики та фахівці з радіовуглецевого датування з різних установ Європи, зокрема й Кембриджського університету, а також партнерів з Нідерландів і Швейцарії.

Поєднавши аналіз давньої ДНК, археологічні матеріали, хроніки та радіовуглецеві дати, автори створили, за їхніми словами, найповнішу на сьогодні генетичну картину Другої пандемії чуми в Західній Євразії. Вона показує хворобу, яка століттями перетинала кордони, утворювала нові лінії, слідувала за рухом людей і продовжувала формувати історію Європи довго після завершення «Чорної смерті».

Давня ДНК показала, як чума поверталась у Європу 400 років з’явилася спочатку на Цікавості.

cikavosti.com