1372
Танення вічної мерзлоти вивільняє в Арктику величезні обсяги вуглецю, який був замкнений у ґрунтах тисячі років, проте більша його частина не потрапляє в атмосферу, а осідає й ховається на морському дні. Такий несподіваний «запобіжник» виявили науковці, що досліджували, куди зрештою дівається давній вуглець із розмерзлих берегів.
Коли багаті на органіку мерзлі ґрунти відтають, річки та берегова ерозія зносять цей матеріал у прибережні моря. Логічно було б очікувати, що органічний вуглець розкладеться й вивільнить парникові гази. Але аналіз донних відкладень канадської Арктики показав, що морське дно поводиться як пастка: значну частину принесеного вуглецю швидко перекривають нові шари осадів, і він залишається похованим, не встигаючи розкластися.
За оцінками дослідників, донні відклади утримують близько дев’яти десятих того давнього вуглецю, що досягає морського дна. Це означає, що прибережні моря Арктики працюють як природний резервуар, який частково компенсує викиди від танення мерзлоти. Висновки ґрунтуються на вивченні кернів донних відкладень, які дають змогу простежити, скільки органічного матеріалу надходить і яка його частка зберігається під новими шарами намулу.
Значення відкриття в тому, що воно уточнює одну з найтривожніших ланок кліматичного балансу. Вічна мерзлота зберігає колосальні запаси вуглецю, і побоювання, що його масове вивільнення різко прискорить потепління, лишаються обґрунтованими. Проте новий результат показує: доля цього вуглецю залежить від того, яким шляхом він рухається. Науковці наголошують, що механізм поховання не скасовує ризику, адже не весь вуглець потрапляє в море й осідає, а потепління океану чи зміна течій можуть послабити цю пастку. Точніше розуміння таких процесів потрібне, щоб коректніше прогнозувати внесок Арктики у зміну клімату.
