Олег Скрипка розповів, як ВВ стали зірками без інтернету, про трек з Ніною Матвієнко та чи живий рок-н-ролл

Легендарний гурт Воплі Відоплясова цього року відзначає своє 40-річчя. І це вже були перші паростки вільного українства, які зійшли на грунті Радянського Союзу ще за пів десятиліття до його розвалу. Сьогодні ВВ називають батьками українського рок-н-ролу, яким дісталася “роль несучої конструкції українського музичного постмодернізму”. А тоді на самому початку весь СРСР сприймав цей україномовний панк-гурт з київського спального району, як якусь екзотичну дивину. Та вони, такі, як казала моя бабця, “калікатурні”, робили свою важливу справу — змусили “совок” співати та танцювати під українське. 

BLIK.ua поспілкувався з фронтменом ВВ Олегом Скрипкою.

В бесіді за склянкою обліпихового чаю фронтмен ВВ Олег Скрипка розповів про те, як вони набрали популярність без інтернету, чому радянська влада дала українським панкам “зелене світло” і яких сюрпризів чекати від ВВ до ювілею. 

— Важко уявити, але гурт ВВ зʼявився і став відомим ще до появи інтернету. Але ж як без інтернету ви збирали свої перші концертні зали, як розповсюджували свою музику?

— Так, молодь, що народилась в нульових, зараз просто мешкає в соцмережах, і горизонт подій для цього покоління, так сталося – це дев’яності роки, а все, що було раніше – то прадавня давність. Але з точки зору розвитку музичної культури, смаку і креативу у світі, дев’яності – це просто дно. Шістдесяті, сімдесяті і невеличке відлуння у вісімдесятих – це був підйом. Та після підйому завжди буває спад, і припав він саме на дев’яності. Смішно і прикро спостерігати, як сьогодні народ, не відаючи динаміки української музики двадцятого століття, ностальгує по ранній недолугій попсі дев’яностих. Тому я завжди називаю себе представником феномену вісімдесятих. Гурт ВВ – майже єдиний колектив, що залишився в живих з тих часів, і саме тому для сучасної молоді ми — паралельна реальність. Сподіваюсь, що хтось із них це інтервʼю прочитає і зацікавиться музикою вісімдесятих. Це дійсно були дуже круті часи в музиці.

— І як ви у ті круті часи без інтернету свою музику просували?

— Алгоритм був такий: на листі ватману гуашшю писалося «Воплі Відоплясова, початок о 19:00», після чого аркуш кріпився канцелярськими кнопками до дверей зали, де був запланований концерт. Все! За годину про концерт знав весь район, і наступного дня в залі – просто біточище! Все проходило потужно і бадьоро. Людей, що сповідували рок-н-рол, радянська влада називала «неформалами», а самі себе ми чомусь називали «панками». Хоча панків реальних в Україні тоді майже не було, це були скоріше такі пост-стиляги чи просто приколісти. А на виході із закладу на панків вже чекали гопники, які їх товкли. І якщо панки починали навзаєм товкти гопоту, то їх відразу «приймали», бо гопників кришувала міліція.

Гурт ВВ, 1987 рік, фото з особистого архіву Олега Скрипки

— Мені здається, що «Воплі Відоплясова» ніколи не були панками, просто вас так охрестили, бо ви грали музику, альтернативну радянському року. Але вам реально могло «прилетіти» за той імідж, який був у вас в «Танцях»?

— Ні, «прилетіти» нам не могло, бо була вже так звана «перебудова» і грати рок дозволялося офіційно. У 1987 році був організований фестиваль «Перший київський рок-парад», там була маса колективів, які прагнули виглядати, як американці, але насправді грали провінційний рок з аматорським звуком – до речі, в Україні ця історія повторюється й досі. А ми на той час грали фірмово, але намагалися виглядати так, наче на районі підтягнулись до генделика за пивом. Така у нас була концепція – виглядати впізнавано і звучати так, як народ звик чути гарний музон. Це був вибір по відчуттю, і це спрацювало.

— І це кожного разу спрацьовувало?

— Так. Коли ми гастролювали по всьому Радянському Союзу, то виходили і перша реакція публіки була в стилі: «Хто їх пустив на сцену?!». Бо це виглядало так, наче якісь ліві чуваки вилізли на сцену – баян «Восток», гітари «Урал». Але починаємо грати – і маємо фірмовий звук! Драйв і на сцені, і в залі був крутезний. Це взагалі була така концепція – з кожної композиції вичавлювати енергії по максимуму. Я на рок-сцену прийшов зі сцени театральної, тому вибудовував режисуру концерту по театральних канонах, так розраховував, аби динаміка зростала по ходу п’єси, а в кінці вже треба було поставити жирну краплю.

 «Я пішов працювати радіо інженером, а далі збагнув, що це – не моє»: про театр та зародження ВВ

— В чому полягав ваш театральний досвід?

— Існувала така альтернативна театральна студія під керівництвом Анатолія Черкова, який, можна сказати, був батьком імпровізаційного руху в Україні. Я був студентом цієї студії. До речі, ми були в одній групі з Владом Троїцьким (засновник фестивалю «ГогольФест», проектів «ДахаБраха» та «Dakh Daughters», — Авт.). Ми займалися поліфонічною імпровізацією, містичним театром і різними тренінгами. Це була складна і цікава історія. В радянські часи всіляка містика, езотерика, альтернативна психологія були практично під забороною. Всі ці митці товклися навколо альтернативних театрів і, зокрема, навколо нашої студії. Ми проходили там тренінги з різними майстрами, займалися імпровізацією, пластикою, танцями. Звісно, після того я сцену побачив абсолютно по іншому. Я зрозумів, що сценічний простір можна використовувати більш повноцінно і збалансовано.

— А чого все ж таки, коли Юрко Здоренко та Саша Піпа прийшли до вас з пропозицією робити музику, ви театр відклали вбік і пішли в музиканти?

— Можна сказати, в мене вибору не було, музика за покликанням серця завжди була поруч і вабила мене. Я раніше просто не усвідомлював, що вона і є моїм призначенням. Так буває, коли для тебе щось настільки природно, що ти не аналізуєш, а просто займаєшся тим, що тобі легко та приємно. А далі я пішов працювати радіоінженером, ну бо подумав, що це епічно: наука, космос, зірки, супутники. А далі збагнув, що це – не моє. Воно ж як хитро – музика для мене завжди була природним середовищем, просто я її не помічав – як риба воду не помічає. А коли я все це усвідомив, то просто послав свою ніби престижну роботу, відклав театр, і зайнявся тим, заради чого, напевно, і народився.

«Перемога Помаранчевої революції принесла смерть рок-н-ролу в Україні»: про музичний бунт, рок та попсу

— А от скажіть, ВВ в кінці вісімдесятих були бунтарями чи ні?

— Тут проглядає інше питання: чи є взагалі рок-музика бунтом? Для себе я колись вирішив, що рок-музика – це про чесність, і вона часто подразнює систему, коли в житті багато неправди. В шістдесятих рок-музика ледь не розвалила капіталізм. Капіталізм всерйоз воював з рок-музикою і, в принципі, переміг. А от Радянський Союз вже рок-музика розвалила, але не без допомоги Заходу, який використав її, як зовнішню зброю. Пізніше рок-музика була використана в Помаранчевій революції і допомогла зруйнувати кучмівську систему в Україні. Це була не просто музика протесту, це була справжня зброя.

— А як це працює? Музика об’єднує і дає нові наративи, чи просто сприймається легше, ніж будь-яка інша інформація? Що значить «рок-музика щось розвалила»?

— Існують продукти природні, вони корисні для здоров’я. Вживаючи їх, людина має енергію і, що найголовніше – свіжий погляд, яким вона оцінює те, що відбувається навколо. Саме таким продуктом і є хороша рок-музика. Вона здатна протверезити людей. Але капіталізм штучно приліпив до рок-музики гасло «секс, драгс і рок-н-рол», хоча насправді це було – «peace and love». Бо Америка тоді воювала з В’єтнамом та Іраком, і ні мир, ні любов нікому не були потрібні. Так і в нашій історії – коли кучмівський режим було знесено, рок-музика також стала незручною. Як то кажуть: «Всім дякуємо, всі вільні». Перемога Помаранчевої революції, як не дивно, принесла смерть рок-н-ролу в Україні. Його просто прибрали зі сцени. На сьогоднішній день ми знаходимось у просторі попси, де людей накачують синтетикою, цукром і присипляють. Бо це надто небезпечно, коли люди думають.

Олег Скрипка, фото з особистого архіву

«От бачите, які в тій Україні панки відбиті та огидні»: про перший український кліп «Танці» та Троїцького

— Повернемося до ВВ. Артемій Троїцький у 1987 році назвав вас кращим рок-гуртом СРСР. Як таке могло статися?

— Історія ця каламутна, тож даю власну інтерпретацію. Я підозрюю, що радянська влада в Москві вирішила боротися з неформалами, тобто з рокерами та панками. Їхньої присутності вже було не приховати, тож вони, напевно, вигадали такий фінт – давайте ми не в Росії, а в Україні відкопаємо самих відбитих панків – такий колектив, що буде викликати відразу. І вони знайшли ВВ з нашими екстравагантними образами. Чому я так собі мислю? Тому що нам тою владою було дане зелене світло – «творіть, що хочете». Ну ми і «натворили» – зняли кліп на пісню «Танці». До речі, то взагалі був перший український кліп – канал УТ-1 зняв його на замовлення Москви. І цікаво, що на українському ТБ його не показали. Мало того – вони ще й витерли в себе оригінал, після того як відправили копію на центральне телебачення в Москву. Там його лише один раз показали у програмі «Взгляд» (топова програма телекомпанії «ВИD», заснованої Владиславом Лістьєвим та Олександром Любімовим, — Авт.), але цього вистачило, щоб ми одразу стали відомими на весь Радянський Союз. Але я впевнений, що тим кліпом хтось у московській верхівці відзвітувався: «От бачите, які в тій Україні панки відбиті та огидні».

Гурт ВВ, фото з особистого архіву Олега Скрипки

— Але ж це і зробило вас гуртом номер один у всьому СРСР. Уявляю, який в пітерському рок-клубі був переполох.

— «Танці» дійсно дуже вразили Троїцького, бо такі відео у совку в принципі не виходили ніколи. Тож впевнений, що це було зроблено навмисно. Мало віриться, що радянські чиновники таке просто прогледіли.

— Ви дуже відрізнялись від усього, що було тоді на радянській рокерський сцені, бо якщо говорити про пітерський рок, то як колись сказав Сашко Піпа, вони виходили на сцену «з обличчями, наче для фото в паспорті».

— Ну, вони були снобами, а тут треба було селюків показати. Справа в тому, що в нас не було соціально ангажованих текстів, і взагалі не було концепції боротися з суспільством. Просто така м’яка ідіотська пародія на радянську систему. До речі, ми всі тоді заслуховувались записами оповідань Леся Подерв’янського, який прищепив нам цей дух гумористичного спостереження.

— На початку 90-х ви не виглядали, як хлопці, з якими хочеться ходити на побачення, але тим не менш стали секс-символами того часу. Я бувала на ваших концертах і пам’ятаю в залі прям істерики жіночі. Ви взагалі себе відчували секс-символами?

— На наші концерти тоді ходили все ж таки більше хлопці. Дівчата, звісно, теж були присутні, але тільки ті, що рок-н-рол слухали, любили мотоцикли і були в темі. Просто тоді таких було мало. Дівчата захоплювались переважно італійською попсою і полювали за курсантами військових училищ — дивний, до речі, був тренд — хоча й «групіз» у нас також були. Але хочу наголосити, що «Брати Гадюкіни» тоді в цьому були більш фахові. Те, що в залі стає більше дівчат ми помітили вже коли повернулися з Франції, тобто наприкінці 90-х. На той момент Україна тільки виходила з економічної ями, тому ми більше їздили по московитських фестивалях та клубах, а там вже прямо мода серед дівчат на рок-н-рол була. Причому наші фанатки були не такі відірвані, з нечесаним волоссям, як, наприклад, на концертах у Земфіри, а милі та доглянуті. Я розумію, чому так відбувалося – ми ж у Франції довго прожили, набралися шарму французького, почали підфарбовувати нігті та волосся. Видно до нашого образу домішалась Ейфелева вежа (сміється) і жіночій публіці ну прям зайшло!

Олег Скрипка, фото з особистого архіву

— Я десь прочитала, що живучи в Парижі, ви керували дівочим хором. Чи це правда?

— Мене запросили до участі в хореографічній виставі «Механічна шкатулка». Її ставив у своєму театрі дуже відомий паризький хореограф Філіпп де Куплє, який режисував Олімпійські ігри та робив хореографію для паризьких кабаре «Crazy Horse». А у Франції хореографія – це не просто балет. Там намішано все: і театр, і жива музика, і цирк… І в тій виставі мав співати жіночий хор, який складався з усіх акторів та танцюристів. До речі, в тому хорі співала і моя тодішня дружина (Марі Рібо, з якою артист прожив сім років, — Авт.). Я запропонував нашу народну пісню «Горіла сосна, палала» – дівчата співали українською, але на французький манір з м’якою «ель», бо там же в хорі були суцільні францужАнки, і французький акцент видався за полЬтавський. А оскільки я паралельно записував платівку «Музіка», куди планувалась ця пісня, то в результаті всі ті танцюристки-францужАнки, опинилися в альбомі ВВ.

«Я жив на півночі Росії – «кримінальна обстановка» і весь час холодно»: про дитинство та українські канікули

— Хочу повернутись на початок історії гурту ВВ і поговорити про вибір української мови в творчості панк-гурту. В ті часи українською співала лише традиційна естрада – різні ВІА та тріо Мареничів. Чому ви зробили ставку на українську?

— Тоді в Києві не те що не співали українською, а майже ніхто й не говорив нею. Жити в Україну я приїхав вже дорослою людиною, коли почав навчатися в інституті, а до того бував тут лише наїздами. Я жив на півночі Росії, там дуже важке життя було – «кримінальна обстановка» і весь час холодно. Щоліта мене малого привозили в Україну до діда з бабою, і оті мої дитячі вояжі в українське село закарбувалися в памʼяті дуже яскраво та емоційно. Україна для мене реально стала Країною Мрій, наче тропіки, де вишні-абрикоси спіють цілий рік. Я ще дитиною відчув, що Україна дуже сильно відрізняється від Росії. Тому коли я, ще живучи в Росії, отримував паспорт, то свідомо записав себе туди як українця, бо реально хотів ним бути.

— А ваші батьки вдома якою мовою розмовляли?

— Розмовляли російською, бо жили на Росії, але коли до нас приходили гості, то всі співали українською. Тоді навіть серед росіян була мода на українські народні пісні. Коли ми створили ВВ, постало гостре питання – де брати тексти пісень? Я на початках поезією не бавився, бо позиціонував себе, як композитор. Тоді Юра Здоренко знайшов товариша, який запропонував нам тексти російською мовою. Я пробував ці тексти співати, і воно не співалося ніфіга, бо звучало, як радянська естрада.

— А далі ви вже почали самі писати тексти…

— Й одразу зробив для себе відкриття, що писати текст під мелодію, як я майже завжди і роблю, набагато легше й краще українською, ніж російською. І першою нашою україномовною спробою стала пісня «Плач Ярославни» – ми її заспівали на Першому Рок-параді, але то ще був лише натяк на справжній текст, якісь уривки, викрики типу «Гади! Вбили!» й тому подібне. Але народ реагував на те просто неймовірно. А далі вже народився повноцінний текст для пісні «У клубі рок», який ми написали разом з Сашком Піпою та його другом Олегом Літовченком. Він вже був фонетично виваженим, а та пісня й досі виглядає складною – і фонетично, і ритмічно. І досі співається супер (наспівує): «Він йшов вулицей села, вітер у кишенях є! Обличчя грає, мов весна, бухе…». Глядачі від неї буквально шаленіли, причому не тільки в Києві – ми грали її на всіх великих сценах радянських рок-фестивалів і, думаю, саме з неї почав формуватися стиль ВВ та дух українського рок-андеграунду в цілому.

Олег Скрипка у дитинстві, фото з особистого архіву

«Моя дружина була моїм менеджером — і от кохання раптом взяло і закінчилося»: про життя у Франції та дружину-францужАнку

— У 1992 році вийшов ваш дебютний вініловий реліз – альбом «Або Або» в який увійшло десять україномовних пісень, що були записані наживо під час фестивалю у Франції. Чим ви підкорили серця французів, що вони вас запрошували на фестивалі, ще і записи робили?

— З французами дуже вдало все співпало: у них тільки починалася мода на етно-рок, і ми ідеально зайшли туди зі своєю музикою. Я у 1993 році познайомився з Бреговичем, який приїхав в Париж підписувати контракт з компанією «Phonogram». І приблизно тоді ж вони підписали Цезарію Евору. До того ж, французам подобався мій баян, бо у Франції була і є шалена мода на акордеон. Після більшовицького перевороту на початку двадцятого століття до Франції емігрувало багато українських музикантів, співаків та антрепренерів. Вони відкривали власні кабаре, які користувались великою популярністю. «Татом французького шансону» самі французи називають киянина Олександра Вертинського. Наша мелодика вбудована в їхні гени, так само, як і нам близька французька музика, бо вона, можна сказати, походить в тому числі і від українського романсу. Ні французи, ні українці цього не усвідомлюють, але коли ти граєш українські пісні на вулицях Парижу, а в Києві співаєш французькою, всі приходять у захват, бо відчувають рідні вібрації.

— Але при цьому французи і досі носяться з «великою расєйською культурою»…

— Підсвідомо французи відчувають, що українське – це їхнє, але розумово – ні. Їм за сторіччя напхали байок про загадкову російську душу, про всі ті «очі чорниє», танець «Казачок», російський борщ і тому подібне. Але насправді це все – український продукт. Дуже важко відклеїтись від ідеологічних речей, які десятками років навʼязувалися Європі. До речі, ми у Францію потрапили теж на радянській ідеологічній хвилі. Був такий рух «Red Wave» («Червона хвиля»). Під ту дудку в Європу привезли велику кількість радянських артистів, але прижилися тільки ВВ.

Гурт ВВ, фото з особистого архіву Олега Скрипки

— А що це був за рух?

— Проект «Red Wave» розробили за кордоном в середині вісімдесятих, його метою було відкрити світу так званий «радянський рок». І ВВ в рамках цієї програми поїхали на гастролі у Францію, причому за державний французький кошт, а інакше ми не могли б на жоден фестиваль потрапити, бо для цього потрібно було мати контракт з лейблом, платівки, кліпи, ротації. А у нас нічого з того не було, ми у Францію «чорним ходом» заїхали, бо французький уряд поставив задачу – «засвітити» радянський андеграунд.

Гурт ВВ, фото з особистого архіву Олега Скрипки

— А з російських рок-гуртів хто в рамках «Red Wave» поїхав за кордон?

— У Франції намагалися щось зробити з «Аукціоном», «Кіно» та групою «Центр». В Англію, памʼятаю, возили Мамонова зі «Звуками Му», з ними сам Браян Іно працював, але всі релізи вийшли нежиттєздатними. І тільки «Парк Горького» в Америці «вистрілив», бо в них гітари були у формі балалайок, і цей цирк спрацював. 

— У всій цій історії з Францією виникає одне питання: ви там пробули у творчому відрядженні більше пʼяти років, то чому не залишилися? Тобто ви стали вже модним паризьким гуртом і раптом – хоп, збираєте речі і додому. Чим пояснити таку легковажність?

— Думаю, це сталося тому, що на старті все було занадто легко. За допомогою державної програми ми, граючись, потрапили на перші щаблі французького шоу-бізнесу. А потім програма закінчилася і політика змінилася: нізвідки зʼявилась хвиля негативної інформації про Україну, типу, що у нас мафія, що в країні злидота. Скоріш за все, то були інформаційні вкиди росіян. І у нас почали гальмувати справи, лейбли закрили нам всі двері, контракти не підписувались, альбоми не видавались. Ну, і наостанок, я ж був одружений, і моя дружина-францужАнка була моїм менеджером. І от кохання раптом взяло й закінчилося.

— Це так мелодраматично: закінчилось кохання і закінчився «французький період» Олега Скрипки.

— Так воно збіглося, і я там все згорнув і подався додому. Це був 1996 рік. Але є ще один фактор важливий: нам, українцям, взагалі Париж не підходить. Він вимагає високої динаміки і імпульсивності. Місто важке для життя, хоча гарне для відпочинку. Тому, як тільки творчість та кохання припинили тримати, я одразу поїхав.

— «Весна». Головний хіт гурту ВВ ви написали у Парижі. Якщо чесно, чи думали ви, що у вас може бути друга хвиля популярності в Україні?

— Я ж не різко поїхав із Франції. Я допрацьовував свої контракти і ще близько року жив на дві країни. В цей час ми підписали в Росії довгостроковий контракт з компанією «Gala Records» на випуск двох альбомів – «Країна мрій» та «Музіка». І я, ще живучи у Франції, дописував ті альбоми. В Парижі народилися деякі майбутні хіти, серед яких «Весна». Далі вже у нас заряджалися гастролі по Україні та Росії. А тут ще синхронно співпало, що у Саші Піпи теж кохання закінчилось, він розійшовся зі своєю французькою дружиною, і ми, два таких собі холостяка, повернулися до України.

«Вкидали важкі наративи, що я фашист, ненавиджу жінок та їм бездомних песиків»: про війну та кремлівських ботів

— Всі ці ігри в «Росія та Україна – брати навік» закінчилися у 2014 році. З того моменту ваша творчість сильно змінилася?

— В 2014 році в мене вперше в житті з’явилась депресія. Почалася війна. Українське суспільство загалом не відстрілювало, що відбувається. Для мене це було тяжко. Я почав співати патріотичних пісень і взяв відкрито сторону України. Ми перестали їздити до Росії, і по мені потужно запрацювали кремлівські боти. Мене гасили з фестивалем «Країна мрій», вкидали важкі наративи, що я фашист, ненавиджу жінок та їм бездомних песиків – чого тільки не було. І українське суспільство це підхоплювало – мене свої ж із радістю клювали з кремлівської подачі за те, що я вибрав сторону України і відкрито це декларував. Але, як не дивно, у 2022 році, коли війна стала явною і українське суспільство наче прокинулось від тяжкого сну, у мене в творчості стався прорив. Я почав волонтерити, грати концерти для військових. Знову почали писатися пісні. У ВВ оновився склад, бо Женя Рогачевський пішов воювати, а Сергій Сахно був вимушений поїхати з України разом із хворою мамою. В музиці відбулось відсортування по якості, люди стали гуртуватися.

— Я чула, що ви збираєтесь перевидати на вінілі французький концертник «Або Або».

— Так, маю гарну новину – після недовгих канікул Музичне Видавництво «Країна Мрій» повернулося до активної діяльності. Тепер ми працюємо в колаборації з нашими друзями – Ігорем Шамичем та Андрієм Смірновим, провідними гравцями на полі українського вінілу, які героїчно взяли на себе весь комерційно-виробничий тягар, а нам залишили виключно творчий простір. Вже скоро побачать світ два унікальних видання. Перше – це вінілова версія легендарного касетного альбому ВВ «Гей, Любо!», записаного в Києві у 1990 році. Його оригінальна фонограма вважалася втраченою, аж поки два роки тому Юра Здоренко не знайшов у себе в гаражі коробку з касетами, серед яких була майстер-копія цього альбому. Вона пролежала там тридцять п’ять років. А ще в тій чарівній коробці виявилась оригінальна плівка із записом концерту «Або Або», який також найближчим часом з’явиться на вінілі. Це буде повна версія виступу ВВ на фестивалі в Бельфорі з кількома додатковими треками, які будуть видані вперше. Ще буде цікаве перевидання альбому «Країна Мрій», до якого буде додано його найпершу «аналогову» версію. Вона мала вийти на платівках та касетах ще у 1994 році, але тоді склалося лише з касетами. Також в роботі весь бек-каталог ВВ, включно з міні-альбомом «Ладо» та експериментальним електронним проектом «Самата / Воплі Відоплясова».

Олег Скрипка, фото з особистого архіву

«Це був один із останніх записів Ніни Митрофанівни»: про новий альбом та трек з Ніною Матвієнко

— Сорок років тому був створений гурт ВВ, тридцять років тому вийшов альбом «Музіка». Чим сьогодні дивуватиме нас Олег Скрипка?

— Головний акцент хочу зробити на новому альбомі ВВ під назвою «Болеро». Наш перший «студійник» за тринадцять років дивним чином склався в естетиці «back to the roots», тобто – «назад до джерел». Можна сказати, що нас в цьому сенсі повело протореною стежкою «Металіки», «Ролінгів» та Пола Маккартні. То буде легкий та життєрадісний панк-альбом у хуліганській манері ранніх ВВ, який звучить так, наче був записаний сорок років тому в нетрях київського Академмістечка. Також зовсім скоро вийде мій новий сольний альбом «Номад», перший за останні п’ятнадцять років і дуже важливий для мене. Це буде така фантастична історія про космічну подорож мандрівника-номада дев’ятьма планетами казкової галактики. Цифрова прем’єра відбудеться 30 жовтня, а платівки, касети та компакти можна буде купити 1 грудня на моєму сольному концерті «Щедрик» в палаці «Україна». Крім того закінчено роботу над альбомом «Олег Скрипка та Оркестра НАОНІ. Концерт в Одесі». Це – живий запис нашого першого одеського концерту (2017 рік, — Авт.). Ну і вже готовий до друку альбом ВВ «Фольклор» – колекція українських народних пісень, перлиною якої буде трек «Купалочка», записаний спільно з легендарною Ніною Матвієнко. Це був один із останніх записів Ніни Митрофанівни. 

Обкладинка нового альбому Олега Скрипки

«Я попсу завжди недолюблював, бо вона – як шкідлива їжа, солодка й некорисна»

— Нещодавно я розмовляла з однією астрологинею – ми з нею перебирали артистів на тему того, у кого яка енергія. Про вас вона сказала, що ваша енергія – світла та міцна, вона від землі і несе силу життя, силу землі, силу коренів.

— Я вже казав, що я – артист за походженням, а артисти емпатичні, і відчувати енергію землі, напевно, їм притаманно. Ну і, по-друге, для мене Україна в дитинстві була, як десерт. У мене було непросте дитинство, не зовсім райдужне, і найсолодші дитячі спогади стосуються України. В мене змалечку сформувався той романтичний, поетичний та співочий образ України. От і поява фестивалю «Країна Мрій» не є випадковою. Бо я мрію, вірю і бачу, що потенціал нашої країни неймовірний, але нереалізований, позитивних сторін багато, а негативні треба подолати, та попершу нам треба їх усвідомити. І напевно, ця моя віра дає правдивість всій моїй діяльності, яка проявляється не тільки в тому, що ВВ стояли на початках створення вітчизняної сучасної музики. Я також займався і фестивалями, і українською гастрономією в той час, коли вона ще не була в фаворі, і виноробством. Навіть колекцію одягу українського з принтами Приймаченко і Криволапа випустив колись. Це все – спроби побудувати сталий образ України красивої і мистецької. Це, як пісня пишеться – спочатку є відчуття, що може вийти класний твір, і ти всіма можливими технічними засобами починаєш його вибудовувати. Так само з образом України – ти його вибудовуєш потроху, щось виходить, щось не виходить. І саме це, напевно, і бачить та езотерична леді.

— В моєму світосприйнятті, як і у вашому, Україна – це не попса. Це симфонія, яка ще довго звучатиме. 

— Так, попсу я ніколи не любив, це – як шкідлива їжа. Вона дає швидкоплинний кайф, наче синтетичний наркотик. А після нього тебе опускає ще більше вниз. Я собі якось філософствував – от нахріна існує, скажімо, в цьому Всесвіті Кіркоров? Бог же все створює в красі, балансі і гармонії. Тоді навіщо ж воно існує? А потім збагнув, що хороша музика, «Лед Зеппелін», наприклад, це – як зорі на небі. Ти дивишся на них, і вони тебе надихають, окриляють. А ось у поросят на селі очі влаштовані так, що вони не можуть бачити неба. Вони можуть бачити лише калюжу, а зорі бачать – лише відбитими в калюжі. І Кіркоров – це і є такий відбиток зір у калюжі. І поросята тому радіють, бо для них то є маленький шанс доєднатись до високого. Але ж люди – не свині, і вони можуть легко підняти голови вгору.

Олег Скрипка, фото з особистого архіву

Читайте також: