Сім номінацій та жодної випадковості. Як Емма Стоун стала актрисою першого ешелону

Це ще не всі рекорди акторки, поставлені взимку 2026-го. Стоун стала ще й першою жінкою в історії «Оскара», яку вже вдруге номінують і як продюсерку, і як виконавицю головної ролі – мається на увазі картина «Бугонія», знята Йоргосом Лантімосом. Чи міг хтось передбачити таку кар’єру двадцять років тому, коли Емма тільки починала зніматися – світячись, як правило, у дурнуватих підліткових комедіях, на кшталт «Суперперців» або в не найкращих ромкомах, наприклад, в «Цьому безглуздому коханні»?

Справді, початок кар’єри Стоун не віщував нічого надзвичайного – чого не скажеш про згадану Стріп, яка перші номінації та статуетки отримала вже в перші роки в кіно, заявивши про себе наприкінці сімдесятих у таких шедеврах, як «Мисливець на оленів» Майкла Чіміно та «Крамер проти Крамера» Роберта Бентона. Перші картини, в яких вдалося знятися Еммі Стоун, дівчині з арізонського міста Скоттсдейл, важко назвати віхами в історії кіно – це були ті ж «Суперперці» та інші розважальні одноденки кінця нульових, на кшталт «Голого барабанщика».

Якби Емма продовжувала в тому ж дусі, зараз її кар’єра вже напевно б наближалася до заходу, але на початку минулого десятиліття Стоун пощастило потрапити в набагато масштабніший і грошовитіший проєкт, нехай і знову аж ніяк не захмарної художньої цінності – так-так, йдеться про «Нову Людину-павука». Після успіху трилогії фільмів нульових, франшизу вирішили перезапустити – головного персонажа, сором’язливого юнака Пітера Паркера (він же Людина-павук, що володіє супергеройськими здібностями) грав Ендрю Гарфілд. Еммі Стоун же абсолютно несподівано для неї самої дісталася роль подруги Пітера — дівчини на ім’я Гвен Стейсі. Тоді, восени 2010-го, Стоун обійшла на кастингу набагато популярнішу на той час австралійську акторку Мію Васіковську – та якраз знялася в «Алісі в країні чудес», одному з найкасовіших фільмів року.

Емма сходила на проби, не особливо сподіваючись на успіх – зрештою, вона навіть вельми приблизно уявляла, хто така Людина-павук, оскільки не читала в дитинстві коміксів про нього, не була знайома з телефільмами, а фільми з трилогії нульових дивилася мигцем і без особливого захвату. Менше з тим, свою Гвен Стоун зіграла на совість – і закрутила роман з Ендрю Гарфілдом, який був старший за неї на п’ять років.

«Бердмен» та перекури з Едвардом Нортоном на балконі

Заробивши грошей на франшизі, Стоун нарешті почала з’являтися у проєктах, які тепер і справді представляли інтерес для зрілої аудиторії та кіноманів. Уже у 2014-му році на екран вийшли дві вельми примітні картини — саме вони сприяли тому, що Стоун опинилася в зовсім іншій лізі, залишивши багатьох конкуренток-одноліток далеко позаду.

Насамперед ідеться, звісно ж, про чудового «Бердмена», знятого Алехандро Г. Іньярріту. У середині минулого десятиліття мексиканський режисер був на піку кар’єри та натхнення – видавши на-гора один за одним два відмінні фільми (другим був «Легенда Г’ю Гласса», що з’явився у прокаті через рік після «Бердмена», роль у цій картині принесла Леонардо Ді Капріо його перший «Оскар»). Однак саме «Бердмен» був воістину новаторською картиною – це стосувалося і операторської роботи, і монтажу, і навіть саундтреку, що включав виключно нервове тремтіння барабанної установки. Чудова гра акторів тільки посилювала глядацьке враження присутності при значній кіноподії – і Стоун, якій було ще далеко до тридцяти, зовсім не губилася на тлі майстрів на кшталт Едварда Нортона і Майкла Кітона.

Емма грала доньку героя Кітона, актора на ім’я Рігган Томпсон. Колись, у далеких вісімдесятих, Томпсон прославився роллю супергероя Бердмена (нагадаємо для цінителів іронії – Майкл Кітон і справді колись грав супергероя, тільки його звали Бетмен), відтоді він так і пожинає плоди колишньої слави, тобто раз у раз фотографується на вулицях із дамочками у віці, що впізнали кумира молодості. Тепер же, у двадцять першому столітті, Рігган Томпсон поставив усе на карти і вирішив заявити про себе як про значного театрального актора – у бродвейській постановці, яку сам же і режисує.

Свою доньку (героїню Стоун звуть Сем) Томпсон зробив особистою помічницею, точніше дівчинкою на побігеньках – вона виконує всякі дрібні доручення, найвідповідальнішими серед яких може бути, скажімо, купівля квітів для майбутньої вистави. Рігган не дарма тримає доньку біля себе, у межах досяжності – Сем страждає від наркотичної залежності і зовсім нещодавно залишила стіни реабілітаційної клініки. Стосунки батька і доньки жодною мірою не можна назвати зворушливими і сердечними – між тим, вони залишаються довірливими і дивним чином міцними, як у людей, яким завжди є що сказати одне одному.

Висловлювати гірку правду в обличчя особливо добре виходило у красномовної і при цьому безжальної героїні Стоун – частіше у вигляді захисту, коли батько помічав у театральній гримерці запах марихуани, а потім знаходив недопалок, захований Сем. Тільки тоді, під час перегляду «Бердмена» глядач нарешті звернув увагу на те, наскільки ж величезні та виразні очі у Емми Стоун – настільки, що залишалося тільки дивуватися безстрашності та нерозсудливості оператора, який наважувався наближатися до цих зелених очищ на смертельно небезпечну відстань.

Одні з найнеповторніших сцен у картині — зовсім не ті, в яких герой Кітона спілкується зі своїм внутрішнім демоном, цим самим обридлим Бердменом. Величезним задоволенням для кіноманів було в ролі третього зайвого опинятися на балконі театру, розташованому не надто високо над галасливою нью-йоркською вулицею. Саме тут, випадково і навмисно, зустрічалися Сем і герой чудового Едварда Нортона – один із найпереконливіших акторів у сучасній історії Голлівуду і у фільмі грає геніального майстра театральної сцени з огидним характером, якого Рігган Томпсон залучив до себе в постановку як головну зірку.

Знаменитість у виконанні Нортона звуть Майк Шайнер – не прикидається він тільки тоді, коли перебуває на сцені, і саме там, на театральних підмостках, Майк може впоратися з будь-яким завданням. У реальному житті Шайнер носить маску циніка, за якою ховає невпевненість у собі та страх перед реальністю, при цьому він є закінченим егоїстом і вважає себе центром світобудови — але йому достатньо хвилини спілкування з героїнею Стоун на тому самому балконі під час перекуру, щоб знову почати говорити правду. Нехай ця правда є всього лише умовою гри – така, як Сем, формально невдаха і відщепенець, і справді здатна проникнути в найдальший і найтемніший кут свідомості будь-якого чоловіка. А вже чи наводити там лад – вирішувати їй самій. У чому Шайнер зізнався Сем? А просто в тому, що він не проти вирвати у дівчини ті самі інопланетні очі-блюдця – і вставити собі в череп, «щоб поглянути на світ так, як бачить його вона». За роль Сем Емма Стоун отримала свою першу оскарівську номінацію.

Стоун – зірка першого ешелону

Того ж 2014-го Стоун знялася у Вуді Аллена, у картині «Магія місячного сяйва». У двадцять першому столітті Аллен, незважаючи на свою здатність вляпатися в черговий безглуздий скандал, що нікуди не зникла з віком, продовжував знімати хороше кіно (здебільшого) – і цей фільм опинився серед найкращих робіт режисера останнього часу, поряд із «Північчю в Парижі» та «Дощовим днем у Нью-Йорку».

Герої «Місячного сяйва» мешкають у таких улюблених старим двадцятих роках минулого століття – відносно безтурботному і спокійному періоді між двома світовими війнами, часі молодості джазу і самого кінематографа. У Аллена особлива вимога до акторів, які зображують персонажів двадцятих і тридцятих у його картинах. Вони мають бути в міру наївними, манірними і чуттєвими на межі карикатурності — але при цьому ще й привабливими, і ступінь цієї привабливості завжди відповідає благим намірам героя або його злому умислу. Емма Стоун, звісно ж, блискуче виконала завдання, поставлені режисером – настільки, що свого часу (щоправда, не надто довго) Стоун називали черговою алленівською музою. Нагадаємо, що колись, наприкінці сімдесятих, Аллен поспішив запросити до себе на майданчик і ту саму Меріл Стріп, знявши акторку, яка тільки починала, але вже була обласкана критиками і улюблена публікою, у своєму класичному «Манхеттені».

У «Магії місячного сяйва» Стоун зіграла дівчину, яка успішно вдавала медіума і влаштовувала спіритичні сеанси – зокрема, для багатих родин на Лазуровому березі. За сюжетом, викрити спритну американську аферистку Софі Бейкер надумав герой Коліна Ферта, знаменитий лондонський ілюзіоніст, що виступає під псевдонімом Вей Лінг-су – дует Ферта і Стоун виглядав на екрані ідеально. Емма віртуозно зображувала погану акторку – якою безсумнівно була її героїня, що нібито володіла чудовим даром і до якої раз у раз приходила «інформація». Що ж, переконливо грати погану гру – особливе вміння. У 2015-му Стоун знялася в ще одному фільмі Аллена, набагато похмурішому «Ірраціональному чоловікові» — її партнером був Хоакін Фенікс, після чого режисер знайшов собі нову молоду музу в особі Крістен Стюарт.

Потім у кар’єрі Емми був стрибок до висоти «Ла-Ла Ленд» — найкращого мюзиклу минулого десятиліття, роль у якому принесла акторці її перший «Оскар», була чудова спортивна драма «Битва статей», Стоун остаточно утвердилася в масовій свідомості як молода і багатообіцяюча суперзірка. Тоді ж Емма знялася в кліпі сера Пола Маккартні на пісню «Who Cares» — найбільш «кінематографічному» та видовищному відео легендарного музиканта в його кар’єрі (на той час у кліпах Маккартні вже встигли «відзначитися» Джонні Депп, Наталі Портман і … так, Меріл Стріп). Вісім років тому Емма Стоун була кінозіркою першого ешелону, від якої чекали нових звершень і сюрпризів – але насправді ніхто не був готовий до того, що продемонструвала акторка вже на новому етапі своєї кар’єри.

А у 2018-му на екрани вийшла «Фаворитка» — те, чим увінчався перший досвід співпраці Стоун і найдивнішого режисера сучасності, грека Йоргоса Лантімоса.

Лантімос, який обожнює роботи покійних класиків кіно Сідні Люмета, Робера Брессона та Райнера Вернера Фасбіндера (а також живих майстрів на кшталт британця Майка Лі), не настільки еклектичний у своїх фільмах, як його власні уподобання – але він давно знайшов свою власну мову, якою можна порозумітися, розмовляючи з глядачем про найдивовижніші, нелогічні та непояснювані речі. Емма Стоун більш традиційна у своїх кіношних вподобаннях – зрештою, серед своїх найулюбленіших картин вона називає німі «Вогні великого міста» Чарлі Чапліна, можливо, найневинніший і найзворушливіший фільм в історії світового кіно. Але разом, як виявилося, Лантімос як режисер і Стоун як акторка та продюсерка являють собою вибухову суміш і найуспішніший кінотандем нашого часу – вже точно відтоді, як брати Коени перестали знімати фільми разом.

Історична драма «Фаворитка», за роль у якій Стоун вкотре була номінована на «Оскар», насправді була досить традиційною картиною за мірками Лантімоса – зате наступні «Бідолашні створіння» (ще одна номінація – і друга «оскарівська» статуетка), «Види доброти» та нещодавня «Бугонія» зробили все, щоб навіть найдосвідченіший глядач здивовано вдивлявся в екран, а у аудиторії, яка знала Стоун за «Людиною-павуком» і «Ла-Ла Лендом», щелепа відвисала до рівня колін, просто у відерця з попкорном. Стоун може зрівнятися з Меріл Стріп за кількістю номінацій – але у неї своя власна дорога, і майбутні роботи «зрілої» Стоун напевно стануть кроком вперед не тільки для акторки, а й для сучасного кіно.