Від кроликів із тривожністю до жовтих "пророків": історія Метта Ґрейнінґа і феномен "Сімпсонів"

Сьогодні, 15 лютого, свій день народження святкує чоловік, який змусив світ сміятися з самого себе. Метт Ґрейнінґ створив сім’ю жовтих аутсайдерів, що стали глобальним культурним кодом. Але з часом «Сімпсони» перетворилися не лише на сатиру — їх почали називати мультсеріалом, що передбачає майбутнє. Фокус розібрався, як усе починалося і чому Гомер іноді «знає» більше за аналітиків.

«Лузер» з олівцем, який переграв Голлівуд

Якщо коротко — це людина, яка навчила Америку сміятися з самої себе.

Якщо чесно — це хлопець із Портленда, який просто не дуже вписувався у «нормальне життя».

Метт Ґрейнінґ народився 15 лютого 1954 року в штаті Орегон у родині, де фантазія не вважалася дивакуватістю. Його батько знімав аматорські фільми й працював у рекламі, мати викладала. Дітей у сім’ї було п’ятеро. Імена — звичайні: Гомер, Марґарет, Ліза. Нічого особливого. Поки ці імена не стали найвідомішою родиною на телебаченні.

У 1970-х Ґрейнінґ переїхав до Лос-Анджелеса з класичною історією «буду художником». Не став. Працював кур’єром, мив посуд, сидів у приймальнях і малював комікси про кроликів, які ненавидять життя.

Так з’явився Life in Hell («Життя у пеклі») — дивний, нервовий, трохи депресивний комікс про істот із величезними вухами та хронічною тривожністю. Це була сатира на молодість, роботу, кохання і саму ідею успіху. Комікс раптом став популярним у підпільній пресі Лос-Анджелеса.

І тут важливий момент: Ґрейнінґ не мріяв створити «сімейний мультсеріал». Він просто висміював абсурд повсякденності.

Але саме цей сарказм — м’який, розумний і трохи безнадійний — згодом перетвориться на культурний феномен. Бо виявилося, що кролики з тривожністю — це ще не межа. Межа — це коли цілу країну можна намалювати жовтою.

Народження «Сімпсонів»

Історія створення The Simpsons почалася не з геніального плану, а зі страху.

У 1987 році Метта Ґрейнінґа запросили на зустріч із продюсером Джеймсом Л. Бруксом. Ідея була проста: адаптувати його комікс Life in Hell для телебачення в межах The Tracey Ullman Show.

Проблема в тому, що Ґрейнінґ зрозумів: якщо погодиться — втратить права на своїх кроликів. Тож прямо в приймальні, за кілька хвилин до зустрічі, він придумав нових персонажів. Сім’ю. Дисфункційну. Смішну. Трохи впізнавану. І назвав їх іменами своїх рідних.

Так народилися Гомер, Мардж, Ліза, Меґґі та Барт.

Перші короткі епізоди тривали по 30 секунд і виглядали… скажімо так, не надто акуратно. Лінії були криві, анімація — груба, персонажі — нервові. Але саме ця недосконалість і створювала відчуття живої сатири.

Сам Ґрейнінґ пізніше згадував, що малював героїв поспіхом, спеціально не виправляючи «кривизну», бо це надавало їм характеру.

У грудні 1989 року серіал отримав власний пілот — різдвяний епізод Simpsons Roasting on an Open Fire. І це був ризик: прайм-тайм, доросла аудиторія, а на екрані — мультфільм про сім’ю, яка свариться, бреше і не виглядає ідеальною.

Результат? Рейтинг перевершив очікування FOX. За кілька років «Сімпсони» стали культурним вибухом.

На початку 1990-х у США почалося те, що журналісти назвали Bartmania («Бартоманія»).

Футболки з написом «Don’t have a cow, man» («Не кип’ятись, чувак!»), шкільні заборони через «поганий вплив», політики, які публічно критикували серіал.

Навіть тодішній президент Джордж Буш-старший у 1992 році заявив, що американські сім’ї повинні бути «більше схожими на Волтонів і менше — на Сімпсонів».

Для сатири це був комплімент.

Сам Метт неодноразово наголошував: «Сімпсони» ніколи не були створені як «моральний урок». Вони мали показати сім’ю, яка робить помилки, але залишається разом.

В одному з інтерв’ю він пояснював, що секрет довголіття серіалу — у сценаристах, які «не поважають авторитети, включно з власними героями».

І ще одна його іронічна фраза:

«Якщо ви робите сатиру достатньо довго, рано чи пізно вона стане документалістикою».

Тоді це звучало як жарт. А зараз? Ну, майже як пророцтво.

Жовті пророки: що саме «передбачили» Сімпсони і як це працює

І от тут починається магія інтернету. Бо десь на початку 2010-х серіал, який десятиліттями сміявся з політики, раптом почали називати пророчим. Кожна гучна подія і хтось знаходить старий кадр із The Simpsons.

А тепер — без містики. Подивімося, що саме вони «вгадали».

Дональд Трамп як президент

У серії Bart to the Future (2000 рік) Ліза Сімпсон стає президенткою і згадує, що країна отримала бюджетну кризу «після президента Трампа». Через 16 років Дональд Трамп виграє вибори.

Але важливий нюанс: на момент виходу серії Трамп уже давно говорив про політичні амбіції й неодноразово з’являвся в медіа як потенційний кандидат. Це був гіперболізований жарт — не містичне передбачення.

NSA і масове стеження

У повнометражному фільмі 2007 року показано, як спецслужби можуть перехоплювати телефонні розмови та аналізувати масиви даних.

У 2013-му світ дізнається про масштабні програми стеження NSA після викриттів Едварда Сноудена.

Збіг? Частково. Але після 11 вересня 2001 року дискусія про розширення повноважень спецслужб уже тривала роками.

«Греція зруйнувала Європу»

У серії 2012 року в новинному тікері миготить фраза про те, що «Європа виставляє Грецію на eBay». Через кілька років боргова криза в Греції стає центральною темою для ЄС.

Чи це передбачення? Швидше, сатиричний коментар на вже розгорнуту фінансову драму 2009–2011 років.

Смарт-годинники й відеозв’язок

У серії 1995 року персонажі користуються годинником із функцією відеодзвінка. Через два десятиліття з’являються Apple Watch і масовий FaceTime.

Але знову ж: у 1990-х уже активно обговорювалися концепції портативних гаджетів. Це була фантастика, що логічно виростала з технологічних трендів.

Скандал із FIFA

У серії 2014 року показують корупційний скандал у міжнародній футбольній організації. За рік світ сколихнули реальні арешти чиновників FIFA.

Але — серйозні журналістські розслідування щодо FIFA тривали задовго до серії. Автори просто довели до абсурду те, що вже витало в повітрі.

Леді Гага і політ над стадіоном

У серії 2012 року Леді Гага прилітає до Спрінгфілда, підвішена на тросах, і літає над натовпом у футуристичному костюмі.

У 2017 році під час Super Bowl співачка відкрила шоу — і справді «злетіла» над стадіоном.

Медіа одразу згадали «Сімпсонів».

Але тут важливо: Гага вже використовувала повітряні троси у своїх турах задовго до серії. Тобто сценаристи просто гіперболізували її сценічний стиль.

Нобелівська премія Боба Ділана (і не тільки)

У 2010 році в одній із серій з’являється табло зі ставками на майбутніх лауреатів Нобелівської премії. Серед прізвищ — Боб Ділан.

У 2016 році він дійсно отримує Нобелівську премію з літератури.

Медіа назвали це черговим «передбаченням». Але Ділан роками фігурував серед потенційних кандидатів. Це був радше культурний жарт, ніж містика.

Пандемія?

Інтернет любить історію про те, що «Сімпсони» передбачили COVID-19. Насправді в серії 1993 року йшлося про «Osaka Flu» — вигаданий вірус із Японії.

Але сюжет був типовою сатирою на глобалізацію й страх перед «екзотичними хворобами». Жодного точного прогнозу пандемії не було.

Disney купує FOX

У серії 1998 року на екрані з’являється табличка: «20th Century Fox — підрозділ Walt Disney Co.» У 2019 році Disney дійсно купує більшу частину активів 21st Century Fox.

Сімпсони знов вгадали? Насправді ж ідеї великих медіазлиттів активно обговорювалися ще в 1990-х.

То що це — інтуїція чи математика?

Серіал виходить із 1989 року. Понад 35 років. Понад 700 серій. Тисячі жартів про політику, технології, спорт, корпорації.

Статистично — частина з них просто зобов’язана збігтися з майбутніми подіями.

Сам Ґрейнінґ не раз пояснював: сценаристи беруть тренд і доводять його до логічного абсурду. Якщо абсурд стає реальністю — це вже питання до реальності.

Так чому людям хочеться вірити в «пророцтва»?

Бо це красиво. Бо це додає відчуття порядку в хаосі. Бо легше повірити, що мультсеріал «щось знає», ніж визнати: світ рухається за прогнозованими сценаріями, які можна побачити, якщо уважно читати новини.

І, можливо, найбільше «пророцтво» Сімпсонів — не в конкретних кадрах. А в тому, що вони показали: коли політика стає фарсом, фарс стає політикою.

І тут уже не до містики.