Як легендарний гурт «Фрістайл» підкорив музичний Олімп та як зараз звучать українською головні хіти групи

Їх називали «найтаємничішим гуртом Радянського Союзу», їх пісня «Ах, какая женщина» стала у 90-ті справжнім народним хітом. Чому люди обожнювали гурт «Фрістайл», а на телебачення їх не звали, чому музиканти не погодилися проміняти рідну Полтаву на Москву, на що витрачали велетенські гонорари, а ще яка провина перед «Фрістайлом» мучила Андрія Данилко та як звучать нині українською головні хіти групи — про все це та багато іншого розповів Blik.ua музикант та автор текстів багатьох пісень гурту — Сергій Кузнєцов. 

• Автор – Оксана Гончарук.

«Муромов нам закидав, що ми його пісні повинні слухати навіть в туалеті»

— Страшно сказати, але гурту «Фрістайл» виповнилось вже 37 років. 1988 року ви зіграли свій перший концерт під цією назвою і досі виступаєте. У чому секрет такого довголіття?

— Трохи уточню: перший концерт насправді відбувся 16 травня 1989-го, це було місто Барнаул. А в ніч із 7 на 8 листопада 1988-го в готелі «Орльонок» відбулися, так би мовити, установчі збори — ми прийняли рішення про створення власного гурту і проголосували за назву «Фрістайл». А щодо вашого запитання: розмірковуючи, я дійшов висновку, що на це вплинув той факт, що ми були не з великого міста, а з маленької затишної Полтави — досить провінційного міста за мірками шоу-бізнесу. Ми всі звідти родом, тому наші взаємини всередині колективу формувалися протягом усього життя.

Я з Анатолієм Розановим (керівник групи — Авт.) знайомий з восьмого класу, а працювати разом почали у 1981-му. Це чисто чоловіча, та навіть більше — людська дружба, а решта до неї додається. Ніна Кірсо була з нами з самої юністі, задовго до того, як ми задумали «Фрістайл». А гітарист Сергій Ганжа прийшов у наш ще самодіяльний колектив у 1983 році одразу після армії. Я вам скажу, що для нас «Фрістайл» — це й не робота як така, а, скоріше, гурток за інтересами, і ті люди, що не розділяли наших поглядів, нас полишали, а на їх місце приходили інші. Так і склався ідеальний союз друзів та однодумців. І завдяки цьому «Фрістайл», переживши кілька змін епох, живий й донині.

— Ви стали відомі як поп-артисти, але починали з рок-музики.

— Ми дійсно розпочинали з джаз-року — наприклад, улюбленим гуртом Анатолія Розанова тоді був Steely Dan. А потім ми потрапили до Михайла Муромова (радянський співак та композитор, — Авт.) як акомпануючий колектив. Тоді на початку програми ми грали кілька своїх джаз-рокових композицій, за які отримували від повного стадіону лише мляві оплески. Ну, а далі Муромов виходив, затягував свої «Яблука на снігу», і стадіон просто починав вити від щастя. Розанов тоді сказав, що пісні на кшталт «Яблук на снігу» він може по десять на день писати, і вирішив змінити стиль музики нашого колективу в напрямку поп-музики.

Перший концерт гурту «Фрістайл», 1989 рік, фото з архіву С. Кузнєцова 

— Муромову це мабуть не сподобалось. 

— Він тоді закидав нам, що ми, як акомпонуючий склад, повинні його пісні слухати навіть в туалеті. В нього тоді зірка сяяла будь здоров. А ми потроху свої поп-пісні вводили в репертуар, і от коли Муромов побачив, що на перших наших трьох піснях глядачі почали нам квіти носити, у нього ревнощі заграли. Він тоді зібрав нас і влаштував розбір польотів. Врешті-решт, підсумував, що ми з ним маємо різні погляди на музику, та його це не парить, і поставив ультиматум: поки ми з ним, існує лише одна музика — його власна. Та процесс уже було не зупинити, ми почали впевнено рухатись у напрямку створення власного гурту. І якось так співпало, що одного разу Муромов нас на гастролі не покликав, і ми гайнули в Полтаву на нашу репетиційну базу і почали робити власну програму.

А у нас тоді база була на заводі «Знам’я» (в радянський час завод був флагманом по виробництву військової радіотехніки, демонтований у 2018 році, — Авт.) і навпроти нашої кімнати була кімната пацанів, що крутили дискотеки. І якось Анатолій Розанов у них спитав, під яку музику зараз молодь «відтягується», і вони нам поставили «Ласковый май», який був тоді на піку популярності. І от Розанов уважно те послухав і написав свою мелодію, а далі я створив текст, і народилася пісня «Прощай навеки, последняя любовь». І тут, як диво, тільки-но ми встигли подумати, що нам потрібен соліст-тенор, як розчинилися двері студії і зайшов Вадим Казаченко. Він тоді пішов з ансамблю «Фестиваль» і збирався до Москви співати по ресторанах. Для цього йому були пісні потрібні, тож просив поділитися. 

— Я так бачу, Казаченко все своє життя на ваших піснях «катався».

— Ну, ми ж друзі були. Ми з Вадіком в школі у 8 та 9 класах вчилися разом, сиділи за одною партою. А потім він став солістом гурту «Угол зрения», вже будучи студентом зенітно-артиллерийского училища у Полтаві.  І хлопці його вмовляли: «Вадік, при твоєму голосі військова служба тобі 300 років снилася». І таки вмовили — він на другому курсі подав рапорт на звільнення. Гурт «Угол зрения» грав ортодоксальний рок, покладаючи музику на серйозну поезію. У них, наприклад, була композиція на вірші Мандельштама. Місцева влада з такою творчістю намагалася боротися, бо рок-музика тоді в Україні зовсім не віталася. Ну, бо рок — це не радянська музика була. 

— У мене був викладач домри в інституті, який називав рокерів «наркоманами децібелів», а сам на домрі та на баяні тільки й міг. 

— А мене викладач англійської в інституті якось спитав, звідки я знаю слово «submarine». Я йому сказав, що це пісня гурту «Бітлз», на що він знизав плечима і спитав, як це взагалі можна вважати музикою. А ми ж всі обожнювали «Бітлз» і їхніх послідовників й намагалися бути на них схожими. 

Гурт «Фрістайл», 1991 рік, фото з архіву С. Кузнєцова

«Пісні вся країна співала, а нас не було ні по телевізору, ні в газетах»

— Ви дуже швидко стали відомими музикантами на рівні СРСР, чи пропонували вам переїхати до Москви? Поясніть, чому ви весь час поверталися до Полтави? 

— Пропонували. Але Анатолій Розанов відмовився: на той час ми вже достатньо розуміли про непросте життя у Москві, бо в період роботи у Муромова якийсь час жили у московській квартирі нашого тодішнього музичного директора Дмитра Даніна, поруч із Київським вокзалом. Жили великим гуртожитком, на ринок ходили по черзі, їжу готували. Ну, і розуміли, що столичне життя все на бігу, настільки все швидко, що нічого не встигаєш. А як додому в Полтаву поверталися — там все спокійно, навіть патріархально. Ну, і сімʼї у всіх були в Полтаві, квартири, так чому ми мали від того щастя відмовлятися. 

— Перші ж пісні гурту «Фрістайл» стали хітами. Їх почали крутити на радіо та переписувати з касети на касету. А ще вас називали найтаємнішим поп-гуртом Радянського Союзу. Чому? 

— Нас називали найтаємнішими, бо нас не було ні по телевізору, ні в газетах. Пісні вся країна співала, а про нас самих ніхто й не питав особливо, а ми й не розповідали. Бо ми ж полтавчани, у нас не було звʼязків у столиці. Ми власною розкруткою не займалися — нас розкрутили наші пісні. Нас тоді підхопив Рафаель Мазітов — колишній директор Михайла Муромова. Він послухав матеріал і сказав: «Все, хлопці, працюємо. Такого-то числа виїзд на гастролі». 

— Перші зали на концертах новонародженого гурту «Фрістайл» мабуть були пустими?

— Нас часто тоді  місцеві організатори називали «гуртом третього дня». Ну, тобто ми приїздили і давали перший концерт, на який приходили ті глядачі, що взагалі на всі концерти ходили регулярно. Ну, бо квитки ж були тоді дешевими — десь 1-2 карбованці, — тож могли собі люди дозволити. Ті перші глядачі приймали нас шалено, а далі містом йшли чутки, що приїхав гурт, що грає ті самі пісні, які всі на касетах слухають. І на третій день на концерті вже аншлаг такий, що люди буквально на люстрах висіли. 

— Тобто, ви у кожному місті затримувалися на три дні. 

— Та більше. У 1990 році в Красноярську ми дали 18 (!) концертів у Палаці спорту. І все з аншлагом. 

— Нічого собі, Артем Пивоваров зі своїми 7 концертами у Палаці спорту нервово курить. Як ви витримували взагалі таке?

— Нормально. Ми ж були молоді. Хоча вокалістам було непросто, добре що їх у нас було троє: Анатолій Кірєєв, Вадим Казаченко та Ніна Кірсо. З голосами у них проблеми були досить часто. У Кірєєва якось кров горлом йшла, а у Вадіка голос сідав, і нам доводилося пісні опускати на тон, щоб йому було зручніше співати. 

«Фрістайл» після концерту, фото з архіву С. Кузнєцова

«До моменту слави ми збирали будинки культури, а потім стали збирати стадіони»

— А розкажіть, в той період коли «Фрістайл» став на один рівень з «Міражем» та «Ласковым маем», як ви себе в такій славі відчували? 

— Ми якось не звертали на це уваги, напевно, тому, що робили все те ж саме, що робили в Полтаві у самодіяльності. Різниця була лише в тому, що до моменту слави ми збирали зали будинків культури, а потім стали збирати стадіони. Зоряної хвороби у нас не було, мабуть мали від неї якесь щеплення, що мають ті, хто пройшов довгий шлях до слави. О, згадав один цікавий момент:  у нас був концерт в Єревані, а там є величезний концертний зал, що знаходиться на вершині гори і до нього веде пішохідний серпантин. І ми перед концертом вийшли на балкон курити і побачили велетенський людський натовп — то наші глядачі по серпантину підіймалися до зали. І тоді Анатолій Розанов сказав: «Пацани, ми — “Пінк Флойд».  

— Думаю, з таким графіком у вас просто не було сил звертати на популярність увагу. 

— Можливо, бо ми тоді давали по 60 концертів на місяць. І географія концертів була від Калінінграда до Южносахалінська і навпаки.

— А в Україну ви, як «Фрістайл», коли приїхали с концертами?

— В Київ ми потрапили десь у дев’яностому чи навіть дев’яносто першому. Чому так пізно, не знаю, бо наші пісні були в Україні дуже популярні. Може, це тому, що наш директор Рафаель Мазітов не мав в Україні потрібних звʼязків. 

— Така слава, впевнена, викликала заздрість у багатьох найвідоміших артистів. Я питаю не про Муромова, а про когось рівнем вище — Пугачову чи Леонтьєва. Як до вас ставилися у Москві? 

— Ну, по-перше, у Москві ми працювали досить мало. По-друге, наш рівень, при всій нашій народній популярності, був, зрозуміло, трохи нижчим від Пугачової і їй подібних артистів. Наш рівень поп-гурту — це була, скажімо так, інша ліга, в якій ми конкурували з артистами нашого рівня — «Міраж», «Ласковый май», «Сталкер».  Ми мали концерти, але нас майже не показували по телебаченню, а саме воно давало артисту статус. Вперше ми з’явились на Першому канали влітку 1990-го в програмі «50х50» з піснею «Жовті троянди» — до речі, зйомка була в Талліні.

Зірки 90-х: гурти «Фрістайл» та «Ненсі», фото з архіву С. Кузнєцова

«Перша поява у програмі на Останкіно нам коштувала 2000 доларів»

— Виходить, що музикантів, які збирали по три стадіони на день, не запрошували в Останкіно? А чому? 

— Ну, бо це був їх власний бізнес. Тому коли вони в нас зацікавились, то все одно запросили за гроші. І це був телевізійний фестиваль «Пісня 96». Тоді вже по всіх усюдах гриміла наша пісня «Ах, какая женщина». І з нею відбулася перша наша поява на Останкіно. Перша поява у програмі коштувала нам 2000 доларів. Повтор цього ж випуску за місяць коштував десь півторушку доларів. Ну, і 2000 коштував наш вихід до фіналу.  І це досить офіційно було нам оголошено. Інші музиканти нашого рівня, скажімо так, платили приблизно ті самі суми, можливо навіть більше, тому що  «Ах, какая женщина» була на той час суперхітом. Ну, а решта так званих «великих артистів», зрозуміло, не платили нічого. 

— Я подивилася список артистів, що приймали участь у конкурсі «Пісня 96». Там була і молода Наталка Корольова, і Варум зі своєю «Зимньою вишнею», і Агутін, кабаре-дует «Академія» і навіть гурт «Лісоповал» з «Білим лебедем», правда вони в фінал не пройшли. І що, всі платили? 

— А що, «Лісоповал» там був? Я навіть не пам’ятаю. Вони платили, думаю. «Академія»? Не впевнений, що вони працювали там безкоштовно, бо Лоліта та Саша Цекало – з України. Ну, Корольова навряд чи платила, бо вона була протеже Ігоря Ніколаєва, а він дуже справно вирішував питання на ТБ. Він же композитор Пугачової – тому тут без варіантів. У Варум батько був композитором та музикантом Леонтьєва, тому зв’язки  були. Батько Агутіна, Микола Агутін, був відомий музикант та адміністратор концертний — він працював з групою Стаса Наміна та з ВІА “Веселые ребята». Тобто, напевно, Льоня, який у шоу-бізнесі з дитинства крутився, на особистих зв’язках на той момент вже все вирішував. Ми ж не народилися москвічами, тож нехай нас і любив весь Радянський Союз, але в Останкіно нас не звали.

— А Алла Пугачова вас коли-небудь кликала до себе на «Різдвяні зустрічі»?

— Ні, хоча був момент, коли на наших афішах зʼявилася реклама Театру Алли Пугачової. Я так розумію, наш директор вів з нею якісь перемовини щодо нашої участі в її шоу. Він навіть розповідав нам, що Пугачовой хтось поставив наші пісні і вона сказала що «Фрістайл» треба брати, і негайно. Але, мабуть, щось пішло не так, і ми у неї не виступили. 

Я взагалі Пугачову живцем бачив мабуть один раз на стадіоні «Динамо» де знімалась програма «50х50» (культова радянська музична телепрограма 80-х, — Авт.). Вона була ведучою цієї програми. І я тоді дуже здивувася яка вона крихітна. Зате яка пробивна сила (всміхається). 

— Я знаю, що Казаченко якось мало не викинув Рому Жукова, який на той час був вже екс-солістом «Міража» і виступав з гуртом «Маршал» з балкона, коли той сказав, що «Жуков — назавжди, а «Фрістайл» – це одноденка». А які у вас були відносини з гуртом «Ласковый май», ну, бо ви ж були прямими суперниками у радянському шоу-бізнесі — і репертуар схожий, і цільова аудиторія. 

— Та нормально спілкувалися, ніхто нікого з балконів не кидав (сміється).  Памʼятаю, якось у нас були концерти в Сочі. Так Андрій Разін і Юра Шатунов приїхали до нас на джипчику відкритому і запросили в гості до Шатунова додому. У нього був невеличкий двоповерховий будиночок на березі Чорного моря. З ними тоді поїхали Розанов, Казаченко та Ніна Кірсо. Я відмовився, бо в мене були справи, треба було з апаратурою розібратися. Та і не дуже великий поціновувач всіляких посиденьок. 

«Фрістайл», перший склад, фото з архіву С. Кузнєцова

— У 2013 році ви з «Ласковым маем» навіть проїʼхались з туром Україною. Тобто, ви дійсно дружили. 

— Ну, це був не зовсім тур. Ми спочатку перетнулися в Німмеччині в рамках програми «Дискотека СРСР». Сергій Васюта з гурту «Солодкий сон» зареєстрував на себе цей бренд і почав проводити під його егідою збірні концерти зірок 80-90-х. І от до нас на якомусь концерті в Росії підійшов Андрій Разін і запропонував разом вийти в фіналі і всім скопом заграти та заспівати «Белые розы». Ми погодилися. А чому б і ні? Десь на Ютубі навіть відео цього виступу є. І вже, коли ми в Києві робили ювілейний концерт до 20-річчя «Фрістайлу» у Палаці спорту (відбувся 21 грудня 2009 року, — Авт.), ми їх запросили, ну, бо ми ж були зірками в один час, то як без них. Тоді Разін з «Ласковым маем» приїхав, гурти «Міраж», «Солодкий Сон» та «Ва-банк», а всі інші зірки були з України. 

— Я з подивом прочитала, що Андрій Разін у 2019 році звернувся до президента України Володимира Зеленського, щоб той дозволим йому вʼїхати в Україну, бо хотів відвідати Ніну Кірсо, яка на той момент перебувала в лікарні в комі.

— Не було нічого такого, хоча історія гарна, згоден. Разін вміє вигадувати усілякі гучні історії про себе. Він, наприклад, розповідав, що його призначили головним відповідальним за музику на Олімпіаді в Сочі, хоча такого не було. Ну тобто він майстер базікання.

«Ми, незважаючи на свої пристойні доходи, жили як усі радянські люди»

— У часи вашої мегапопулярності у 80-90-х яка у музикантів «Фрістайлу» була концертна ставка?

—У Муромова ми отримували ставку, здається, 40 карбованців. А вже за часів «Фрістайлу» ставка у кожного була десь під 100 карбованців. Я точно не пам’ятаю, тому що стільки разів змінювалися номінали плюс інфляція у 90-х почалася.

— Але у 80-ті це були шалені гроші — на що ви їх витрачали?

— Багато грошей йшло на апаратуру та інструменти. В радянські часи це було важко придбати навіть маючи гроші. Інструменти тоді привозились напівконтрабандно з-за кордону і продавались тут по знайомству. Але навіть  побутова техніка дещо коштувала — так, після однієї з поїздок я придбав собі програвач стерео з колонками «Вега-106». Він коштував 260 карбованців. Я коли приніс його додому, моя тітка Люба ледь не знапритомніла, як дізналася ціну. Це ж було майже дві її зарплатні. 

«Фрістайл» та Катерина Бужинська, фото з архіву С. Кузнєцова

— За полтавськими мірками ви взагалі були мільйонерами.

— Ну, мільйон там не набирався (усміхається). А от кілька тисяч на місяць (нагадую, інфляція значно додавала нулів) — таке було, причому інколи досить дрібними купюрами. Пам’ятаю, якось Анатолій Столбов (клавішник та бек-вокаліст «Фрістайлу», — Авт.) заходить до нашого номера в готелі і несе у подолі светра велику купу грошей купюрами номіналом по три та п’ять карбованців. Це він приніс свою зарплатню.

А був якось випадок, коли ми по закінченні міні-туру приїхали в аеропорт міста Фрунзе (столиця Киргизстана в радянські часи, — Авт.). І тут наш директор починає битися в істериці: «Все, ми нікуди не летимо, бо я загубив дипломат з гонорарами за весь тур і навіть гадки не маю, куди він подівся». Ми якось дуже засумували з цього приводу, і тут раптом підходить до нас таксист, якій нас в аеропорт привіз і каже: «Хлопці, ось ви забули у багажнику таксі» — і простягає цей самий дипломат. А там же грошей мабуть більше десяти тисяч. Наш директор в шоці мовчки вийняв з карману 50 карбованців і простягнув таксисту, а той ще відмовлявся. Знав би він що в дипломаті. І ми тоді на радощах найняли інших таксистів, щоб вони нас відвезли з Фрунзе через перевал в Алма-Ату і звідти вже гайнули додому. 

— А крім як на апаратуру, куди такі гроші можна було витратити ще?

— Та хто на що. Хлопці купували відики — це тоді було дуже модно та круто. У мене такої потреби не було, але, припустимо, я в одному з сибірських міст купив собі дві турецькі шкіряні куртки — осінню та зимову. Це був страшенний дефіцит, навіть не кожен п’ятий ходив тоді у шкіряній куртці.

А ще пам’ятаю якось Вадим Казаченко хвалився в гримерці, що придбав у магазині… набір паяльників. Він тоді казав, що щасливий, бо у нього такого набору не було.

В 90-х в принципі нічого в магазинах не було, тому що Союз розвалювався. Все більш-менш симпатичне, типу того ж паяльника, чи куртки, чи шапки, все купувалося у спекулянтів. І ми, незважаючи на свої більш ніж пристойні доходи, жили як усі радянські люди. 

«Андрія Данилко мучила провина, що він не розгледів ідеальний хіт»

— Ваша пісня «Больно мне, больно» була абсолютним лідером серед ресторанних хітів. В кожному ресторані в 90-х її за вечір виконували по пʼять разів на замовлення. Розанов, як актор музики, з ресторанів якісь авторські отримував? 

— Та які там авторські. Тут два моменти. По-перше, пісню «Больно мне, больно» ми на концерті заспівали з Казаченко лише один раз. Вірніше, як: перший раз цю пісню він виконав у 1991 році на концерті в Краснодарі — ми тоді в тамтешньому цирку виступали —  композиція пройшла на пару оплесків. Для людей це було надто несподівано, бо вони чекали від нас танцювальну музику, а тут щось таке серйозне. Розанов тоді дуже засмутився, і ми зняли пісню з програми. Потім були серпневі події, коли якийсь час було трохи менше концертів. І ось уже кінець 1991 року, у нас концерт у харківському Палаці спорту. Це був один із останніх спільних концертів «Фрістайла» з Казаченко які соліста. І от, співаємо ми звичайну програму, і раптом люди почали вимагати «Больно мне, больно». Вадік каже: «Ми зараз її не виконуємо, та куплет можу заспівати». І заспівав — ми йому підіграли, а далі зупинився і сказав, що решту доспіває наступного разу. Однак наступного разу не сталося — у 1992 році «Больно мне, больно» під час першого нашого українського туру з нами вже працював наш новий соліст Сергій Дубровін, а «Больно» виконували дуетом Анатолій Столбов і Сергій Ганжа — причому, настільки було схоже, що глядачі спочатку не вірили, що це не фонограма. Доводилось доказувати, навіть співали пару рядків без музики.

— Так а щодо ресторанів?

— А в ресторанах ця пісня дійсно була першою в ТОПах багато років. Для прикладу, була історія: якось наш Сергій Ганжа з друзями в Краснодарі був в одному з ресторанів, і при ньому «Больно мне, больно» грали на замовлення 14 (!) разів поспіль. І Сергій таки не витримав, пішов до музикантів, дав їм 100 карбованців і сказав: «Хлопці, доки ми вечеряємо, не грайте, будь ласка, цю пісню». І вони припинили. 

«Фрістайл» у 2023 році, фото з архіву С. Кузнєцова

— Знаю, що Андрій Данилко, з яким ваш гурт дружить багато років,  фанатів від пісні «Больно мне, больно», а от у пісню «Ах, какая женщина» не повірив.

— Так, Андрій приїжджав до нас на студію у 1994 році, коли ми записували цю композицію. Він її послухав, і вона чомусь не впала йому у вухо. Андрій сказав тоді Анатолію Розанову, що пісня хітом не буде, а вона перетворилася на справжній народний хіт. За якимись тогочасними опитуваннями вона стала «найулюбленішою пісню 90-х» у масового глядача. І мабуть Данилко ця його помилка весь час мучила, тож колись Ніна Кірсо розповідала, що Андрій зателефонував їй вночі і попросив сказати Розанову, що він вибачається за свою помилку — не розгледів ідеальний хіт.

Взагалі, з Андрієм у нас багато спільного. Окрім того, що ми земляки, з Полтави, ми познайомились у 1990-му на нашому концерті на полтавському стадіоні «Ворскла» — Андрій брав у нас інтерв’ю, бо співпрацював на той час із однією з полтавських газет. А його Вірку Сердючку ми вперше побачили у Вітебську під час «Слов’янського базару», коли виступали там як гості з України.

А ви знаєте, наприклад, що ми називаємо Андрія Данилко хрещеним батьком «Дітей Фрістайла»? Саме він порадив Ніні Кірсо створити молодіжний колектив, який би співав пісні Розанова, які не підходили дорослому «Фрістайлу». Його ідея нам сподобалася, а потім втілилася. Ми дуже тішимося яка у нас класна молодіжна група народилась. 

— Вас часто запитують, чи насправді «Діти Фрістайлу» ваші діти? 

— Буває, і кожен раз я терпляче відповідаю, що хлопці — наші діти по духу. Брати-близнюки Анатолій і Денис Супруненки — діти наших друзів-колег по самодіяльності. Деякий час з нами грав дійсно син Ніни Кірсо і Анатолія Розанова Максим — наразі в нього дещо інші інтереси. А з хлопцями ми часто даємо спільні концерти, є навіть умовна назва програми, «Батьки і Діти» (сміється).

Постер «Діти Фрістайла», з архіву С. Кузнєцова

«Найкраще з нашого репертуару ми переклали українською і з успіхом і радістю нині виконуємо»

— Після початку повномасштабного вторгнення ви повністю розірвали всі зв’язки з Росією та почали перекладати свій репертуар українською. Але ж у вас творчій багаж величезний — скільки всього пісень у репертуарі?

— В останній рік життя Ніни Кірсо я нарахував тільки своїх особистих — 101 текст пісень. Це чисто «Фрістайл», бо були ще композиції на замовлення. А потім з’явилися «Діти Фрістайла» і я для них теж щось почав писати. Загалом, ми вважаємо, що у «Фрістайла», включаючи нові пісні, значно більше 200 композицій. Звісно, не всі вони були перекладені українською мовою, бо багато пісень нам просто не знадобилися хоча б тому, що їхній час минув. Але найкраще з нашого репертуару ми переклали українською і з успіхом і радістю нині виконуємо. Як і нові пісні, створені (і створювані постійно) нами від самого початку українською.

«Фрістайл» у 2024 році, фото з архіву С. Кузнєцова

— А ще у  вас був душевний «медляк» «Золотой кораблик любви», жінки його обожнювали. 

— Текст цієї пісні переклала запорізька поетеса Галина Зубко. Це була її ініціатива. Вона просто прислала нам переклад «Кораблика» та пісні «Фонари». Ми були здивовані, бо не домовлялися про це з нею. Та вона це дуже гарно зробила і ми затвердили. Тепер Ната Недіна співає «Корабель любові». Хоча «корабель», на мій погляд — досить важке слово, я кожного разу як його чую, згадую про «теплохід Тарас Шевченко» (посміхається), а в пісні це був просто символ, зокрема, у нашому відомому відеокліпі фігурує прикраса — золотий кулончик у вигляді човника.  А два наших головних хіта переклала Тетяна Шишова — вона рідна сестра одного з солістів «Дітей Фрістайла» Анатолія Карамана. Тож ми тепер співаємо «Ось, яка паняночка» та «Біль не стихає».

— Я чула обидві і це дуже прийнятні варіанти.  

— Тетяна велика молодець, бо я вам чесно скажу, що «Ось, яка паняночка» — я б в житті такої фрази не вигадав. Ну і «Біль не стихає» вона добре відчула. Цю пісню зараз у нас виконує наш барабанщик Юрій Зірка, який раніше сольно ніколи не співав. І це розкішний номер у нашому концерті. Кліп на цю версію пісні ми вже зняли і з успіхом показали її новорічному шоу «Садиба Music».

— Як люди сприймають ці перекладені пісні? Ну, тому що це були російськомовні суперхіти, а тут раптом український текст.

— Останні рік-півтора наші переклади залом сприймаються добре, бо люди звикли, що російською мовою вже ніхто не працює. І є багато відгуків на Ютубі, що «нарешті рідною мовою». Але є й негативні відгуки — вони не від наших громадян, це зрозуміло. Тобто це «закідони» з того боку — ми на таке не зважаємо. Ну, а з нашого боку нам «закидали», що, наприклад, слова «метелиця» в нашій мові не існує. Я відкриваю Академічний Тлумачний Словник української мови і знаходжу це слово, яке є синонімом слова «хуртовина» (там ще ціла низка синонімів). А ще це назва українського народного танцю. Слово «метелиця» використовували у своїй творчості навіть Тарас Шевченко, Леся Українка і Іван Франко.

— Група «Діти Фрістайла» під час війни видають забійні хіти на злободенну тему. «Горить Москва» та «Все йде за планом»- пісні-вогонь.  До речі, вони нічим не гірші за патріотичний хіт «Україна переможе» Пономарьова та Дзідзьо. Тільки «Дітей» чомусь по радіо не крутять. 

— Згоден, на радіо їх мало. Не знаю в чому причина, мабуть тому що ми не в Києві, щоб домовлятися та заносити за ротацію. Бачите, нічого не міняється. Ті пісні, що ви згадали, то результат спільної творчості — буквально, кожний по рядочку придумував. Але ж хлопці набагато молодші і всі цю ситуацію в Україні відчувають зовсім по іншому. Принаймні у мене, не виходить писати такі проникливі тексти на злобу дня, як у «Дітей Фрістайла». Мені вдалося написати тільки текст для пісні «Повертайсь живим».

Гурт «Фрістайл» з Олегом Блохіним та Олексієм Михайличенко, фото з архіву С. Кузнєцова

— Ну, я вам скажу, ви ще швидко перебудувалися. Дехто зі «старої гвардії», загалом не перебудовується, а ви молодці. Хоча, якби ви не прийняли всю цю ситуацію з війною, то вас можна було б в чомусь зрозуміти, бо ви, гастролюючи тою країною, прожили, як музиканти, найкращі свої часи.

— Ми тут живемо, в Україні, і тут працюємо. І розуміти нас чи не розуміти — це зовсім не варіант. Ми перший свій концерт після 24 лютого 2022 року зіграли у травні. «Діти» вже тоді співали українською мовою, а ми мали вже достатньо великий репертуар рідною мовою, але найважливіші пісні «Фрістайлу» ще не були перекладені. І на тому концерті так пронизливо зрозуміло нам всім стало, що російська мова у нас зі сцени не має звучати, що ми жорстко засіли у студії і почали процес повної адаптації репертуару.

«Фрістайл» зараз: фото з Фейсбук сторінки Нати Нєдіної

«Чи були у нас шанси потонути під час прориву Каховської ГЕС? Дуже великі»

— Яка нині ваша гастрольна географія? У військових буваєте?

— Ну, їздимо більше по центральній Україні, на західній набагато менше буваємо. І у військових, звичайно, буваємо. Одна така поїздка до Херсону залишилася незабутньою з певних трагічних обставин. Ми виступали у підвалі місцевого драмтеатру, у них там камерний зал. І це було ввечері перед тим, як росіяни підірвали Каховську ГЕС. Ми виїхали додому вночі і якимось дивом водій нашого бусу прийняв рішення їхати не через ГЕС, а іншою дорогою, через Кіровоград. А якби інтуїція не спрацювала? Чи були у нас тоді шанси потонути десь по дорозі? Дуже великі. Та доля вберегла. 

Конкретно на «нуль» ми з концертами не їздимо. Бо у нас же апаратури багато,  нею аж троє хлопців займаються — вигружають її та загружають. А під час концерту вони сідають за звуковий та світловий пульти, ну і плюс один водій. У нас великий коллектив — такий на фронт ніяк. 

А військові до нас на концерти ходять, коли ми їх влаштовуємо в якихось містечках. Ми завжди їх запрошуємо. 

— А хто сьогодні представляє ваші інтереси у шоу-бізнесі?

— З минулого літа ми щільно працюємо як штатний колектив з київською агенцією івентів «Садиба Мʼюзік». Нині вони вибудовують графік наших гастролей. А до цього у нас якось дуже стрімко почали мінятися концертні директори. Один, наприклад, (Ігор Лахін) дуже близько до серця сприйняв відхід з життя нашої Ніни Кірсо і тому не прийняв появу вокалістки Нати Недіної. Він пішов від нас і зараз працює з Аурікою Ротару. 

Гурт «Фрістайл» та Ауріка Ротару, фото з архіву С. Кузнєцова

«Казаченко був полтавцем, переїхав до Москви — став росіянином»

— Ніна Кірсо пішла у засвіти 30 квітня 2020 року після двох років коми. Чи змогла нова солістка Ната Недіна замінити Ніну?

— Я усіх прошу зрозуміти, Ната не є заміної Ніни – жодну людину у цьому світі не можна замінити для тих, хто її любив. Ми взяли солістку, щоб жіночі пісні гурту «Фрістайл» звучали зі сцени. І повірте, це рішення далося нам нелегко

Ніна Кірсо була з нами весь час, починаючи з 1983 року, і брала безпосередню участь у створенні гурту. У її репертуарі було більше ста чудових пісень, які глядачі любили й люблять. Ми не думали шукати солістку, та на сцені був лише чоловічий склад і багато глядачів в ті важкі часи підходили до нас й питали коли ж повернеться Ніна, бо дуже хочеться почути її «Цвіте калина». І ми вирішили спробувати запросити вокалістку. Ната по-іншому співає хіти «Фрістайла», у неї голос хоч і, можливо, схожий на голос Ніни, але інший за тембром. Вона взагалі сопрано, а Ніна мала альт. Важливо, що вона не намагається повторити чи копіювати оригінал, але намагається працювати в улюбленій глядачами фрістайлівській манері. Для нас Ната Недіна від самого моменту приходу в коллектив, як молодша сестра. А нові пісні Анатолій Розанов створює вже спеціально для її голосу і манери виконання. І дуже важливо, що цю її індивідуальність чудово відчуває і вкладає в роботу наш аранжувальник, випускник Одеської консерваторії Юрій Савченко.

Могила Ніни Кірсо у Полтаві

— Одразу після початку повномасштабного вторгнення ви випустили відеозвернення, де підтримали Україну. За це Вадим Казаченко назвав вас «зрадниками батьківщини». Як ви на це відреагували?

— Чия б корова мукала. Адже це саме він був полтавцем, як і ми, і переїхав до Москви, став росіянином. Ніяк не відреагували. Не було в цьому ніякого сенсу. Ну, а по-друге, нам напряму він цього не казав — ця його заява до нас дійшла у вигляді чуток. Ми не цікавимося ні його творчістю, ні його позицією починаючи з 2005 року, коли він зробив спробу повернутися у «Фрістайл» і потім пішов від нас з кінцями. 

Казаченко, коли у 1991 році Союз розвалився, взяв собі російське громадянство. Це його вибір, тож його реакція на війну зрозуміла. Інша справа, що міг би просто промовчати.  Зрештою, є приповідка нашого дитинства «хто обзивається — сам так називається». 

Але що стосується батьківщини — ми як були, так і залишились полтавцями. І Полтава — це і є наша мала батьківщина. Державу ж для подальшого існування кожен вибрав собі самостійно. Ми залишились тут, разом з нашими сім’ями і могилами наших батьків.

У співака Ігоря Демаріна, до речі, який народився у Києві, був рядок в одній з пісень: «Звикай, ми тепер емігранти, не полишивши країну». Хтось переїхав до Росії, хтось залишився там, де народився, а хтось взагалі у «дальнє зарубіжжя» чкурнув. Виходить, наше коріння виявилось міцнішим…

Читайте також: