Шахісти інколи опиняються у становищі, яке вони називають «цугцванг»: будь-який наступний хід лише погіршує їхню позицію. Мирні переговори навколо України нагадують саме таку ситуацію. Але, на відміну від шахістів, державні діячі не зобов’язані грати за жорсткими правилами. Вони мають змогу уникнути катастрофи. Про це пише у своїй колонці колумніст Девід Ігнатіус для Washington Post.

У чому полягає цей тупик? Київ і його європейські партнери прагнуть укласти мирну угоду, можливо, «заморозивши» нинішню лінію фронту, за умови отримання Україною реальних гарантій безпеки на майбутнє. Москва ж вимагає від Заходу усунення «корінних причин» війни — фактично, своїх власних «гарантій безпеки».

Президент США Дональд Трамп намагався відшукати вихід. Його спроби виступити посередником у конфлікті, водночас демонструючи прихильність Володимиру Путіну, поки що зазнали невдачі. Сьогодні він навіть обмірковує можливість відмовитися від переговорів — і це стало б не лише особистим фіаско, а й катастрофою для України та Європи. Тим часом бойня триває.

Тож як вийти з цього глухого кута? Відповідь варто шукати у питанні гарантій безпеки.

Дивно виглядає думка про безпеку як про щось віддалене в часі, тоді як обидві сторони потребують її негайно. Українських мирних мешканців щодня тероризують дрони та ракети. Росія втратила понад мільйон убитими й пораненими, а її економіка поступово виснажується. Росія — агресор, але й її питання безпеки не можна відкидати.

Відповідь Заходу

Одним із жорсткіших підходів Заходу може стати політика відплати. Якщо Путін і надалі атакуватиме українські міста та інфраструктуру, союзники нададуть Києву засоби для ударів у відповідь. Окрім вже відомих систем ППО, готове й наступальне озброєння: англо-французькі ракети Storm Shadow із дальністю у 250 кілометрів, німецькі Taurus із дальністю у 500 кілометрів, американські ATACMS та Precision Strike із дальністю у 400 кілометрів.

Минулого тижня Трамп прямо заявив: «Вкрай складно, якщо взагалі можливо, виграти війну, не завдаючи ударів по країні-загарбнику». Ймовірно, він має рацію. Але повномасштабного наступу на Москву ні він, ні європейські лідери не наважаться підтримати. Більш реалістичною альтернативою є оборонні гарантії.




Союзники України могли б оголосити односторонні кроки, щоб обмежити страждання цивільного населення у разі затяжної війни. Це може означати створення безпольотної зони над Україною, розгортання ротаційних навчально-консультативних сил на українській території чи навіть застосування нових можливостей для відповіді, якщо Росія продовжить атакувати мирних мешканців і енергетичну інфраструктуру.

Це були б гарантії безпеки не на майбутнє, а «тут і зараз».

«Справді переконливою гарантією стало б розгортання військ на лінії фронту України», — сказав генерал Девід Петреус, колишній командувач військ США в Іраку й Афганістані. Якщо ж цього не станеться, підкреслив він, союзники Києва мають посилити економічні санкції та надати «більше озброєнь усіх категорій, які дозволять Україні нарешті зупинити росіян на нинішніх позиціях — і за можливості контратакувати».

Пропозиції та пастки

Надійні гарантії безпеки, як би вони не виглядали, можуть бути підсилені готовністю адміністрації Трампа надати Україні «стратегічну підтримку»: від супутникової розвідки до новітніх систем ППО, про що цього тижня повідомила Financial Times. Сам факт обговорення таких заходів змусив би Кремль нервувати. Адже Путін досі вважає, що має право не лише нападати на Україну, а й диктувати межі її відповіді.

Але будьмо відвертими: Росія, як і будь-яка інша держава, має право турбуватися про власну безпеку.

Розумний підхід до миру передбачає, що Москва сформує список бажаних гарантій. Це не має завадити союзникам України самостійно ухвалювати кроки для захисту цивільних — як наступальні, так і оборонні. Та водночас варто закликати Росію приєднатися до розмови, навіть якщо війна триває.

Очевидно, що першим пунктом у переліку Путіна стане вимога не приймати Україну до НАТО. Трамп, хоч це і суперечливо, фактично вже з цим погодився. Я теж міг би визнати це компромісом, якщо водночас Київ отримає безпекові гарантії, еквівалентні членству в Альянсі.

Путін може також наполягати на обмеженні присутності натівських озброєнь на українській території. Це складніше, адже питання має вирішуватися на засадах взаємності. Росія мусить погодитися на обмеження, які сама ж вимагає від України й НАТО.

Міністр закордонних справ Сергій Лавров нещодавно нагадав про план «взаємних гарантій безпеки», запропонований Україною у квітні 2022 року під час переговорів у Стамбулі, який згодом було відхилено. «Українська пропозиція тоді означала, що безпека всіх сторін, зокрема сусідів України, гарантуватиметься на рівній і неподільній основі. І Росія підтримала цей підхід», — заявив Лавров.

У цьому приховано чимало пасток, але певна логіка існує. Гарвардський професор Ґрем Еллісон пояснює: «Росіяни, навіть якщо вони параноїки, вважають вступ України до НАТО загрозою. Якщо ми визнаємо цю стурбованість у межах взаємних безпекових домовленостей між Росією, Україною та Європою, ми зможемо вийти з глухого кута».

Історичний досвід

Якщо скористатися «прикладною історією», про яку говорить Еллісон, видно, що безпекові гарантії протягом двох століть допомагали зупиняти війни.

Після наполеонівських війн 1815 року у Відні великі держави вибудували систему «балансу сил», яка дозволила дипломатії утримувати відносний мир майже століття.

Після двох світових воєн ООН сформувала нову систему «колективної безпеки». Ядерний баланс стримував великі держави від прямих зіткнень. У 1962 році, під час Карибської кризи, США й СРСР домовилися про взаємні гарантії: Радянський Союз вивів ракети з Куби в обмін на обіцянку Америки не вторгатися на острів і таємне виведення ракет із Туреччини.

У 1995 році Дейтонські угоди завершили війну в Боснії завдяки розгортанню миротворчих сил під егідою ООН.

Американський стратег Фред Ікле у книзі «Кожна війна повинна закінчитися», написаній під час затяжної війни у В’єтнамі, зробив два особливо актуальні застереження. По-перше: «Стратегія покарання противника — це неефективний спосіб завершення війни». По-друге: «Для припинення конфлікту обидві сторони прагнуть до такого мирного врегулювання, яке забезпечить більшу безпеку, ніж існувала до початку війни».

Час діяти

Якщо Росія й далі необачно тягнутиме війну, тоді Європа та США повинні надати Україні безпекові гарантії вже сьогодні, а не колись у майбутньому. Це не шахи. Коли гра наближається до програшу, потрібно зробити крок убік від дошки — і почати нову партію.


expert.in.ua