1289
Діяльність Джона Вейна Гейсі — одна з наймоторошніших кримінальних справ в історії США. Для сусідів він був усміхненим підприємцем, активістом Демократичної партії та веселим аніматором у костюмі «Пого клоуна». Для поліції — довгий час лише дивакуватим підрядником із передмістя. Але за маскою «зразкового громадянина» ховався серійний убивця, який у 1970-х роках викрав, катував, ґвалтував і вбив щонайменше 33 підлітків та молодих чоловіків.
Його злочини шокували Америку не лише масштабом, а й тим, наскільки довго вони залишалися непоміченими. Справу Гейсі досі вивчають кримінологи, психологи та історики правоохоронної системи, адже вона показала страшний симбіоз особистої жорстокості, суспільної байдужості та системних провалів поліції.
Дитинство
Джон Вейн Гейсі народився 17 березня 1942 року у Чикаго, у католицькій родині. Його батько, Джон Стенлі Гейсі, ветеран Першої світової війни та автомеханік, страждав на алкоголізм і був відомий жорстокою поведінкою вдома. Він регулярно принижував сина, називав його «слабким», «дурним» і «не справжнім чоловіком», а також постійно порівнював із сестрами. За словами родичів, батько часто бив Джона ременем і практично ніколи не проявляв до нього тепла чи підтримки.
Матір майбутнього вбивці, Меріон Елейн Робінсон, навпаки, була тихою, релігійною та турботливою жінкою. Вона намагалася захистити дітей від агресії чоловіка, однак фактично не могла вплинути на ситуацію. Джон був дуже прив’язаний до матері та часто шукав у неї підтримки після чергових принижень з боку батька.
Видання EBSCO розповіло, що дитинство Джона було сповнене фізичних хвороб, психологічного тиску та травматичних подій, які згодом неодноразово згадували кримінальні психологи під час аналізу його особистості. В 11 років він отримав сильний удар гойдалкою по голові під час гри на дитячому майданчику. Після цього у хлопця почалися часті непритомності, сильні головні болі, провали пам’яті та напади дезорієнтації. Декілька років лікарі не могли встановити причину погіршення його стану, аж поки не виявили тромб. Через постійні проблеми зі здоров’ям Джон часто пропускав школу та проводив багато часу у лікарнях.
Окрім фізичних проблем, у дитинстві він, за даними біографів та слідчих матеріалів, неодноразово ставав жертвою сексуального насильства з боку знайомих дорослих. Один із приятелів родини, який працював підрядником, домагався його та вчиняв щодо нього розпусні дії. Також згадуються й інші епізоди насильства з боку старших підлітків і знайомих сім’ї.
У школі Джон був непопулярним серед однолітків. Він мав зайву вагу, був фізично незграбним і не міг займатися спортом через проблеми із серцем та слабке здоров’я. Через це над ним часто насміхалися, водночас його батько не вірив у серйозність хвороб сина та звинувачував його у симуляції та спробах привернути до себе увагу, а будь-які прояви слабкості у родині жорстко висміювалися та каралися.
Саме у підлітковому віці у Джона почав формуватися глибокий внутрішній конфлікт щодо власної сексуальності. Він усвідомлював свій потяг до чоловіків, але у консервативному католицькому середовищі та під тиском агресивного батька, переживав почуття сорому та ненависті до себе.
Від сім’янина до засудженого злочинця
Попри складне дитинство, Джон Вейн намагався вибудувати образ соціально успішної та «нормальної» людини. Після завершення середньої школи він не одразу вступив до університету, але згодом закінчив бізнес-коледж у Чикаго та здобув базову освіту у сфері управління та підприємництва. Це дало йому можливість швидко увійти у комерційне середовище та знайти роботу, яка відповідала його амбіціям.
У середині 1960-х Джон переїхав до Ватерлоо, де отримав посаду менеджера у мережі ресторанів KFC, яка належала родині його майбутньої дружини Марлін Маєрс. У цей період він одружився, і згодом у пари народилися двоє дітей. Зовні Джон мав нормальний вигляд, він мав стабільну роботу, сім’ю та брав активну участь у громадському житті. Для оточення він був ввічливим, працелюбним, навіть харизматичним чоловіком, який легко знаходив спільну мову з людьми.
Однак уже 1968 року його життя різко змінилося. Гейсі заарештували за звинуваченням у сексуальному насильстві над неповнолітнім хлопцем. Слідство встановило, що він не лише вчинив злочин, але й намагався вплинути на свідка через тиск і залякування, бо використовував власні зв’язки. Попри намагання вийти сухим із води, суд визнав його винним та призначив покарання у вигляді 10 років позбавлення волі.
У в’язниці Гейсі поводився дисципліновано, виконував правила та не створював проблем. Саме така поведінка, яку характеризували як «зразкову», стала причиною його дострокового звільнення, він відсидів лише близько 18 місяців із призначеного строку. Після арешту його шлюб розпався, дружина подала на розлучення, отримала повну опіку над дітьми та повністю дистанціювалась від нього.
Коли він повернувся до району Тауншип Норвуд-Парк неподалік Чикаго, Джон намагався почати життя заново. За підтримки матері він придбав будинок на Саммердейл-авеню, який згодом стане епіцентром його злочинів. Там він заснував будівельну компанію PDM Contractors, яка швидко почала свій розвиток завдяки дешевій робочій силі, переважно підлітків і молодих чоловіків.
Саме цей період став переломним і розпочався найкривавіший етап його життя, Адже під прикриттям успішного підприємця Гейсі отримав доступ до великої кількості потенційних жертв, а його соціальний статус не викликав жодних підозр у суспільстві чи поліції. З цього моменту почав формуватися найтемніший етап його життя, який згодом зробить Джона Вейна Гейсі одним із найвідоміших серійних убивць США.
Убивця який став улюбленцем людей
За інформацією видання СhicagoTribune у 1970-х роках Гейсі створив одну з найпереконливіших публічних масок у кримінальній історії США. Для людей він був активним і соціально корисним громадянином, адже брав участь у місцевій політиці, був пов’язаний із Демократичною партією, організовував громадські заходи та благодійні вечори. Його будівельний бізнес забезпечував стабільний дохід і дозволяв підтримувати образ успішного підприємця, який «піднявся з нічого».
Окрему роль у його іміджі відігравала діяльність клоуна. Джон виступав на дитячих святах, ярмарках і благодійних заходах у костюмах під псевдонімами «Пого» та «Патчі». У цих образах він був веселим і товариським, фотографувався з дітьми та батьками, а це ще більше зміцнювало довіру до нього. Саме ця сторона його життя створила один із найпарадоксальніших контрастів у справі, бо ж людина, яка символізувала радість і розваги для дітей, водночас була серійним убивцею.
Паралельно Джон активно будував власні соціальні зв’язки. Він організовував вечірки у своєму будинку, де часто збиралися сусіди, працівники та знайомі. Його сприймали як гостинного господаря. Завдяки цьому він отримував своєрідний «соціальний імунітет», тепер навіть дивні чи підозрілі моменти в його поведінці не викликали серйозних підозр.
Після його арешту цей образ став разючим контрастом до реальності. Медіа миттєво закріпили за ним прізвисько «Killer Clown» — «клоун-вбивця». Колосальний резонанс викликали фотографії, на яких Гейсі в образі Пого зазнімкований поруч із дітьми на різних святах. Ці фото стали символом того, як зовнішня доброзичливість і харизма можуть приховувати моторошну правду.
1978 році Джон Гейсі навіть сфотографувався з першою леді США Розалін Картер під час польського параду у Чикаго. Він був присутній на заході навіть попри перевірки Секретної служби, а це ще раз демонструє, наскільки переконливим був його публічний імідж.
Пізніше, вже коли він перебував під слідством, Гейсі демонстрував холодний цинізм щодо свого образу клоуна. У розмовах зі слідчими сам Гейсі заявляв:
«Клоуни можуть уникнути покарання за вбивство».
Він стверджував, що клоунська маска давала йому можливість залишатися непомітним і викликати довіру у людей. Згодом ця фраза стала символом того, наскільки ж він усвідомлював маніпулятивну силу свого образу.
Початок серії вбивств
Першою відомою жертвою Джона Вейна Гейсі став 16-річний Тімоті Джек Маккой у січні 1972 року — випадок, який згодом сам Гейсі неодноразово називав «точкою запуску» своєї серії вбивств, про це розповіло видання Biography.
За його власною версією, знайомство з підлітком відбулося випадково, хлопець залишився у нього вдома на ніч. Наступного ранку ситуація різко вийшла з-під контролю. Гейсі розповідав слідчим, що побачив Маккоя із ножем у руках і, охоплений панікою, напав на нього та смертельно ранив. Лише після цього він нібито усвідомив, що підліток не становив жодної загрози, а просто готував сніданок і тримав кухонний ніж.
Ця деталь стала однією з найсуперечливіших у всій справі. Слідчі та криміналісти неодноразово підкреслювали, що версії Гейсі змінювалися, а сам він часто подавав події так, щоб виправдати свої дії.
Пізніше Гейсі стверджував, що момент убивства супроводжувався для нього не лише шоком, а й несподіваною реакцією, яку він називав сексуальним збудженням. Саме тоді він сформулював для себе одну з найстрашніших фраз, яку згодом цитували у матеріалах слідства:
«Тоді я зрозумів, що смерть — це найвищий кайф».
Якщо до цього часу його злочини були поодинокі та хаотичні, то після випадку з Маккоєм, у нього почала формуватися стійка модель насильства. Гейсі поступово перейшов до систематичного заманювання молодих чоловіків і підлітків до свого будинку, де він уже діяв за повторюваною схемою вбивства.
Як Гейсі заманював жертв
Більшість жертв Джона Гейсі були підлітки та молоді чоловіки віком приблизно від 14 до 21 року. Серед них були працівники його будівельної компанії, випадкові знайомі з вулиць, утікачі з дому чи соціально вразливі хлопці з небезпечних районів. Саме ця вразливість робила їх легкою мішенню.
У більшості випадків Гейсі діяв за повторюваною схемою, яка з часом стала майже «алгоритмом». Спочатку він входив у довіру, наприклад пропонував підробіток, іноді обіцяв готівку «за дрібну допомогу», частіше — алкоголь, марихуану чи просто можливість провести час разом. Його образ успішного бізнесмена та «авторитетної людини» не викликав жодних підозр. Після цього він пропонував підвезти хлопців до свого будинку. Саме там відбувалася наступна фаза — контроль. Гейсі часто застосовував наручники та пояснював це як «жарт» або «фокус», який нібито був частиною розваги.
Далі, за даними слідства та судових матеріалів FBI, він здійснював сексуальне насильство, після чого переходив до жорстоких фізичних дій. Для вбивств Гейсі найчастіше використовував удушення. Особливо характерним для нього був так званий «турнікет» — імпровізована петля з мотузки чи ременя, яку він закручував дерев’яною палицею, це поступово перекривало доступ повітря та дозволяло йому контролювати процес і довго тримати жертву у стані повної безпорадності.
Після вбивств Гейсі ховав тіла безпосередньо у власному будинку. Значна частина була похована у вузькому просторі під будинком, у так званому підпідвальному приміщенні. Інші тіла він закопував у гаражі чи під бетонними плитами, інколи він їх розміщував у кілька шарів. Коли місця не залишилося, він почав позбуватися тіл і просто викидав їх у Дес-Плейнс чи інші річки поблизу Чикаго. З часом ця територія перетворилася на приховане масове поховання, де слідчі згодом виявили десятки тіл або їхніх решток.
Поліція знала про Гейсі ще до арешту
Один із найстрашніших аспектів справи Гейсі полягає не лише у масштабі його злочинів, а й у тому, як довго система не могла чи не хотіла їх зупинити, про це писало видання FoxNews.
Ще у середині 1970-х років у районі Аптауну у Чикаго, підлітки повідомляли поліції про чоловіка на ім’я «Джон», який під’їжджав на автомобілі та пропонував молодим хлопцям підробіток. Опис збігався з Гейсі, але на той момент ці історії не сприймали як такі, що пов’язані між собою.
Поліція проводила спостереження за його будинком у Тауншип Норвуд-Парк. Оперативники фіксували підозрілу активність, адже до будинку регулярно приходили десятки молодих чоловіків, частина з яких залишалася там на короткий час, інші ж виходили пізно вночі. Проте без прямих свідчень або тілесних доказів цього було недостатньо для арешту. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Джон мав репутацію поважного бізнесмена.
Окремі потерпілі все ж намагалися заявити про злочини. Найвідомішим серед них став Джефф Рігналл, який пізніше публічно розповів свою історію. За його словами, Гейсі заманив його в автомобіль, використав хлороформ, після чого привіз до свого будинку, де приковував наручниками та здійснював сексуальне насильство. Рігналлу вдалося вижити і він подав цивільний позов, який завершився фінансовою компенсацією, але кримінальна справа тоді не отримала розвитку.
Додатковим фактором була атмосфера 1970-х років. У багатьох випадках злочини проти молодих чоловіків, особливо тих, кого підозрювали у гомосексуальності, сприймалися не так серйозно чи розслідувалися виключно формально. Це створювало «сліпі зони» у роботі поліції, якими Гейсі й користувався.
Помилка, яка зруйнувала діяльність Гейсі
11 грудня 1978 року стало переломним моментом у справі, яка згодом розкриє масштаби злочинів Джона Вейна Гейсі. Саме цього дня зник 15-річний Роберт Піст, який підробляв у аптеці Ніссон.
Напередодні зникнення він розповів матері, що зацікавився тимчасовим підробітком з оплатою близько 5 доларів на годину. Робота була пов’язана з будівельними підрядними послугами і потенційним роботодавцем був саме Гейсі.
Перед тим як піти зі зміни, Піст попросив маму трохи почекати біля аптеки, та пояснив, що мав поговорити що до підробітків з «підрядником». Після цього він вийшов із приміщення і більше його ніхто не бачив живим.
Коли хлопець не повернувся додому, мати негайно звернулася до поліції. Спочатку справа мала вигляд типового зникнення підлітка, але розслідування швидко набуло іншого масштабу. Лейтенант Джо Козенчак, який очолив розслідування, встановив, що останньою відомою людиною, з якою мав зустрітися Роберт, був саме Джон Вейн Гейсі.
Поліція викликала Гейсі на допит, однак він не з’явився та посилався на зайнятість. Така поведінка лише посилила підозри слідчих. Незабаром було встановлено спостереження за його будинком, а паралельно почали перевіряти його бізнес-діяльність і зв’язки з іншими зниклими підлітками.
Зникнення Роберта Піста стало точкою, коли окремі фрагменти підозр і давніх повідомлень почали складатися в єдину картину. Якщо до цього Гейсі залишався лише фігурантом непрямих скарг і непідтверджених інцидентів, то справа Піста змусила поліцію перейти від спостереження до масштабного кримінального розслідування, яке невдовзі відкриє одну з найжахливіших серій убивств в історії США.
Обшук будинку та жахлива знахідка
Під час подальшого обшуку будинку слідчі знайшли перший матеріальний доказ, який прямо пов’язував його зі зникненням Роберта Піста. Серед вилучених речей була квитанція на фотоплівку з аптеки, яка належала знайомій Роберта. Цей документ став дуже важливим, адже підтверджував той факт, що хлопець справді перебував у будинку Гейсі після зникнення.
Після цього поліціянти почали детальніший огляд будівлі та навколишньої території. Саме тоді слідчі звернули увагу на різкий, стійкий запах розкладання, який виходив із підвальних і технічних приміщень. Цей запах, було неможливо ігнорувати і він став одним із перших сигналів, що під будинком можуть бути приховані людські останки, про це йдеться в офіційних матеріалах FBI.
Коли поліція отримала дозвіл на розкриття конструкцій будинку, вони відкрили люк до підвального простору та фактично розпочали одне з наймасштабніших кримінальних розслідувань ХХ століття. Те, що спочатку розглядалося як зникнення одного підлітка, перетворилося на виявлення серійного поховання.
22 грудня 1978 року Гейсі зробив повне зізнання. Він повідомив слідчим, що загалом убив 33 хлопці та молодих чоловіки. Його показання були фрагментарними, іноді суперечливими, але у цілому він описував систему своїх дій і місця приховування тіл. Частину інформації він навіть супроводжував схемами, які допомогли поліції орієнтуватися під час розкопок.
У підвальному приміщенні, гаражі та під бетонними плитами двору було знайшли загалом 29 тіл або їхніх решток. Інші жертви були знайдені пізніше, у річковій системі поблизу Дес-Плейнс.
Розслідування ускладнювалося тим, що багато тіл перебували у стані сильного розкладання чи були фрагментовані через час, вологість і умови поховання. Це зробило стандартну ідентифікацію практично неможливою. Крім того, розслідування показало, що частина родин навіть не підозрювала, що їхні сини стали жертвами серійного вбивці, доки не були проведені перші ідентифікації, йдеться у метаріалах The National Library of Australia.
Суд
Судовий процес над Джоном Вейном Гейтсі розпочався 6 лютого 1980 року та від самого початку привернув величезну увагу медіа, справа вже тоді вважалася безпрецедентною.
Оскільки сам факт убивств практично не заперечувався, головна боротьба у суді точилася навколо питання психічного стану Гейтсі. Захист намагався довести, що він був неосудним і не міг повністю контролювати свої дії. Адвокати будували стратегію навколо твердження про множинний розлад особистості. Сам Гейсі заявляв, що у ньому нібито існувала окрема особистість — «Bad Jack» («Поганий Джек»), яка й скоювала вбивства. Він намагався переконати суд, що злочини були результатом психічного розщеплення, а не свідомого планування. У свідченнях Гейсі іноді говорив про себе у третій особі та стверджував, що «Bad Jack» ненавидів гомосексуалів і вважав жертв «слабкими» та «нікчемними».
Прокуратура трималася протилежної думки, що Гейсі був абсолютно осудним і діяв із холодним розрахунком. У суді прозвучали численні докази того, що він роками приховував тіла під власним будинком, ретельно брехав поліції під час допитів, змінював свої версії подій залежно від ситуації, використовував власний авторитет для заманювання жертв і психологічно маніпулював молодими людьми.
Особливий шок у суді викликали свідчення про те, що деяких працівників він змушував копати траншеї у підвальному просторі будинку, фактично місця для майбутніх поховань. Частина жертв навіть не підозрювала, що риє власні могили.
Судові слухання тривали близько п’яти тижнів. Однак попри масштабність процесу, сам вердикт був ухвалений дуже швидко. Після завершення обговорень присяжні перебували в нарадчій кімнаті менш ніж дві години.
12 березня 1980 року Гейсі визнали винним за всіма 33 пунктами обвинувачення у вбивствах.
Страта та останні роки
Після винесення смертного вироку Джон Вейн Гейсі провів майже 14 років у камері смертників. Навіть за ґратами Гейсі продовжував активно спілкуватися з журналістами, давав інтерв’ю, подавав численні апеляції та намагався маніпулювати громадською думкою.
У різні роки він то визнавав свою провину, то частково відмовлявся від попередніх зізнань. Іноді Гейсі заявляв, що став «цапом-відбувайлом» або що частина злочинів нібито була пов’язана з іншими людьми. Проте жодна з апеляцій не змогла змінити вирок, про це йдеться у матеріалі видання A&E Television.
У в’язниці він почав активно займатися живописом. Найвідомішими стали його картини із зображенням клоунів, насамперед власного альтер его «Пого Клоун». Також він малював автопортрети, релігійні сцени, персонажів Disney, Елвіса Преслі та різні сюрреалістичні образи. Частина його робіт мала навмисно провокативний характер. Попри суспільне обурення, картини Гейсі почали продаватися колекціонерам за великі суми. Деякі полотна коштували тисячі доларів і стали предметом дивного феномену «кримінальних сувенірів» — інтересу до речей, пов’язаних із відомими злочинцями.
Частина робіт пізніше була публічно знищена. Найвідоміший випадок стався після його страти, коли кілька картин спалили на спеціально організованому багатті за участю родичів жертв і громадських активістів. Для багатьох це стало символічним актом «закриття» історії Гейсі.
10 травня 1994 року Гейсі стратили смертельною ін’єкцією у виправному центрі Стейтвілля. Перед стратою він поводився зухвало та демонстративно цинічно. За поширеною версією, його останніми словами були:
«Поцілуйте мене в дупу».
Невпізнані жертви та нове розслідування
Навіть після страти його справа не зникла з архівів американської криміналістики. Навпаки — через десятки років вона знову повернулася у центр уваги слідчих. У 2011 році шериф округу Кук Том Дарт ухвалив рішення офіційно відновити розслідування, пов’язане з невпізнаними жертвами Гейсі. На той момент щонайменше вісім тіл залишалися безіменними.
На початку 2010-х років ситуація змінилася завдяки сучасним ДНК-технологіям. Слідчі ексгумували останки невідомих жертв і повторно дослідили біологічні матеріали. Одним із перших успіхів стало встановлення особи Вільяма Джорджа Банді. Хлопець зник у 1976 році у віці 19 років. Його родина десятиліттями жила без відповіді на питання, що сталося з сином і братом. Він став так званою «Жертвою №19». У 2017 році слідчі ідентифікували ще одного хлопця — Джеймса Хакенсона. Йому було лише 16 років, коли він вирушив із Міннесоти до Чикаго у пошуках пригод і роботи. У 2021 році поліція назвала ім’я ще однієї жертви — Френсіс Вейн Александер, відомого раніше лише як «Жертва №5». Попри це, частина жертв Гейсі досі залишається невідомою. Для слідчих це не лише незавершене розслідування, а й питання людської гідності.
Навіть сьогодні історія Джона Вейна Гейсі залишається однією з наймоторошніших сторінок американської кримінальної історії і не лише через кількість убивств, а й через роки байдужості, страху та системних провалів, які дозволили маніяку так довго залишатися непоміченим.
Минуло вже понад сорок років, але Саммердейл-авеню досі залишається символом одного з найжахливіших злочинів XX століття, місця, де за образом усміхненого клоуна ховалася одна з найтемніших постатей американської кримінальної історії.
