Іван Довженко розповів про роль у "Мавці", пошук себе та роботу з батьком

1 березня на великі екрани вийшло романтичне фентезі «Мавка. Справжній міф». Головну чоловічу роль у стрічці — студента Лук’яна — зіграв молодий актор Іван Довженко. Для нього цей фільм став не просто новим етапом у кар’єрі, а справжнім випробуванням на професійну зрілість.

Його герой — допитливий студент-біолог, який через кохання до міфічної істоти відкриває для себе інший вимір — не лише казковий, а й внутрішній.

Глядачі вже встигли звернути увагу на Івана — за природну харизму, вроду та щирість у кадрі. Ми ж поговорили з актором про те, що означає бути представником нового покоління українських акторів, як він проживав історію свого героя — і як знімальний майданчик несподівано допоміг йому зблизитися з батьком.

Про пошук себе і дух часу

— Іване, якби коротко: у чому ваша головна сила як актора нового покоління? І що, навпаки, ще хочеться у собі змінити або посилити?

— Наша сила — у свободі мислення, внутрішній волі та постійному пошуку себе. Ми дуже чутливі. При цьому в мені іноді прокидається глибоке шанування традицій, щось, що пов’язує зі старшими. Це проявляється навіть у музиці: мій плейлист — це суміш усього підряд.

— Ви сказали, що ваше покоління — особливе. Що саме, на вашу думку, робить його таким?

— Моє покоління — це про війну. Для моїх ровесників це втрачена молодість, випускні під обстрілами, університет під час ковіду. Це важкість через російську агресію. Але водночас це про те, що ми йдемо далі. Ми бачимо майбутнє України, хочемо творити тут і прагнемо свободи.

— Чи відчуваєте ви різницю у мисленні або підходах до роботи між вашим поколінням акторів і старшими колегами на знімальному майданчику?

— У реальному житті ми, молоді, вільні та пристосовані до нового часу, до змін і новаторства. А на знімальному майданчику я помітив, що у старшого покоління значно більше досвіду. Вони бачили більше, можуть дати влучну пораду, поки ми тільки вчимося.

— Чим наповнене ваше життя поза знімальним майданчиком? Про що глядачі точно не здогадуються?

— Я пишу музику, час від часу люблю складати вірші. Володію кількома музичними інструментами, а зараз освоюю ще один — поки не хочу казати який. Музика мені дуже подобається, у ній я відчуваю себе поза реальністю. Для мене кіно поки що — це суміш багатьох технічних факторів і живого мистецтва. Справжнє починається тільки після команди «камера, мотор».

— Як кіно змінило ваше життя: що воно у вас забрало, а що дало взамін?

Кіно забрало в мене відпочинок, а натомість дало неоціненний досвід.

Лук’ян між реальністю і магією «Мавки»

— Чи є у Лук’яна риси, у яких ви впізнаєте себе?

— Так, це прагнення до нового, постійне навчання та бажання щось досліджувати. А головне — пошук себе. У цьому містичному всесвіті Лук’ян, як і я у своєму віці, намагається зрозуміти, чого він хоче від життя і ким він є насправді. Завдяки Мавці він занурюється у глибини власної душі.

— Кохання Лук’яна до Мавки — це справжня сила почуттів чи радше юнацький бунт?

— Це саме сила кохання. Це не бунтарство проти батьків, які щось забороняють. Це стик двох абсолютно різних світів: міфічного та реального. У тому, як з’єднуються реальна людина та міфічна істота, і полягає справжня міць їхніх почуттів. Свого персонажа я б описав трьома словами: свобода, вірність і кохання.

Робота з батьком та руйнування міфів

— Яким був досвід працювати з батьком, В’ячеславом Довженком, на одному знімальному майданчику?

— Особисті стосунки на роботу не впливали, ми абсолютно сепарувалися. Ми могли жартувати, але він ніколи не давав мені порад — навіть під час навчання в університеті. Він дивився мої дублі, але принципово нічого не коментував. Я б і сам не просив, навіть образився б, бо мені важливо все зробити самому. Батько теж каже в інтерв’ю: «Хай синок сам набиває гулі». Але в особистому плані цей проєкт нас зблизив. Ми обоє багато працюємо і рідко бачимося, а тут провели час разом, і від цього повіяло чимось дуже теплим.

— Ви лише починаєте свій шлях у професії. Який міф про акторські династії вам хотілося б зруйнувати?

Саме той, що «генетика на дітях відпочиває». Це не завжди так. Є багато світових прикладів, і в Україні багато акторських сімей. Коли кажуть: «Зрозуміло, це діти акторів, вони нічого не вміють» — це міф. Я не готовий терпіти, коли про мене говорять лише як про «сина акторів». Дуже важко, коли люди думають, що за тебе хтось домовився. Ти сам обрав цю професію, сам нею гориш, а тобі кажуть: «Все куплено». Це стає «моторчиком» — хочеться попри все творити.