1222
Наприкінці тріасового періоду, приблизно 201 мільйон років тому, стався масовий вимір, який пов’язують із колосальними виверженнями вулканів під час розколу суперконтиненту Пангея. Ці виверження викинули в атмосферу величезну кількість CO2, піднявши глобальну температуру, за оцінками, на 5–10 градусів. Нове дослідження міжнародної команди під керівництвом геологів Утрехтського університету показало, що вкриті папороттю регіони тодішньої Європи були надзвичайно вразливими до вогню — і самі папороті постачали більшу частину пального, яке підтримувало полум’я. Роботу опублікували в Nature Geoscience.
Коли планета розігрілася, ліси, у яких панували дерева, зазнали колапсу. Папороті швидко зайняли пошкоджені ландшафти, поширившись по великих частинах нинішньої Північно-Західної Європи й утворивши широкі савaноподібні середовища. Щоб дослідити пожежну активність тієї далекої епохи, науковці вивчили винятково добре збережені осади з чотирьох бурових кернів, зокрема нещодавно взятого 640-метрового керна з Великої Британії.
Активність давніх пожеж реконструювали, вимірюючи викопне вугілля й органічні сполуки з диму — поліциклічні ароматичні вуглеводні (PAH). Разом із даними про викопний пилок і спори це вказало на різке зростання пожеж під час головної фази вимирання, яке збіглося з драматичним поширенням папоротей. Однак обидва традиційні індикатори мають обмеження, тож дослідники розробили новий метод.
«Новизна дослідження — в аналізі змін кольору органічних мікроскам’янілостей, — пояснює один із провідних авторів, доктор Бас ван де Схоотбрюгге. — Ми застосували простий і дуже дешевий метод, що кількісно оцінює «темність» викопного пилку та спор, — так званий індекс темності палиноморф». Зазвичай мікроскам’янілості темнішають після поховання, бо зростання тиску й температури поступово змінює матеріал: що глибше, то темніші фосилії.
«Але тут ми знайшли зовсім іншу картину», — розповідає вчений. Найдавніший і найглибший пилок залишався світлим, тоді як скам’янілості з інтервалу вимирання дедалі темнішали, аж до надзвичайно темно-коричневого, а після завершення періоду вимирання знову ставали блідо-жовтими. Найдивовижніше, що це відбувалося в усіх чотирьох кернах точно в один час, — тож не могло бути наслідком поховання, адже басейни мали дуже різну геологічну історію.
Команда виконала 15 000 вимірів пилку й спор рослин, що жили до, під час і після вимирання, і порівняла деревний пилок зі спорами папоротей. Усі групи рослин показували той самий ефект — сильний доказ, що причиною була зовнішня сила. Порівняння з рівнями вугілля й PAH прояснило картину: незвична «темна зона» фіксувала тривалий період важких пожеж, що точно накладався на «сплеск папоротей».
Папороті — воістину дивовижні рослини, які пережили багато криз в історії Землі, і їх можна вважати справжніми «видами катастроф». Вони швидко захоплюють пошкоджений ґрунт, а після пожежі — хоча надземні частини згорають — стрімко відростають із підземних кореневих систем. Коли ж сухі папороті утворюють товсті мати, ті стають ідеальним пальним для нових масштабних пожеж. Так утворювався руйнівний зворотний зв’язок: потепління й втрата лісів відкривали простір папоротям, а ті постачали пальне для вогню й знову відростали. Головний урок, за словами вченого, у тому, що поєднання зміни клімату, вирубки лісів і поширення опортуністичних видів може створити всі складники «ідеального шторму».
