3335
Сьогодні ефіри Соломії Вітвіцької, Святослава Гринчука та Наталії Островської дивляться мільйони. Та шлях до успіху на телебаченні для кожного з них був непростим. Ведучі ТСН згадують свій професійний старт, говорять про виклики, з якими довелося зіткнутися, і діляться порадами з молодими спеціалістами, які лише починають кар’єру.
Соломія Вітвіцька, ведуча ТСН
Ще студенткою я сама шукала можливості для практики — причому не лише для себе, а й для одногрупників. Уже з першого курсу поїхала до Києва: спочатку це було радіо, а згодом — літня практика на «1+1».
До практичних завдань ми майже не дійшли: пропонували теми, пробували писати тексти, але через виробничий процес це було складно реалізувати. Тож у мене склалося так, що зранку я була в «Сніданку з 1+1», а ввечері проходила практику в тому ж будинку, лише кількома поверхами нижче — в УТН, Українських телевізійних новинах на державному каналі УТ1. І це був зовсім інший досвід — інший темп, інший підхід. Але саме там я змогла зробити свої перші сюжети: поїхати на зйомки, попрацювати «в полі», відчути професію на практиці.
Пам’ятаю, як це було навіть кумедно: зранку ми приїжджали, вмикали телевізор — а там уже повторюють мій сюжет. Ведучі тоді жартували: «Ну все, ви вже досвідчені журналісти — ваш сюжет уже на телебаченні».
А от перша робота була вже на НТА — Незалежному телевізійному агентстві у Львові. Це була одна з перших сучасних приватних телекомпаній, і саме тут я вперше почала отримувати гроші за свою роботу. Це був зовсім інший досвід, ніж на державному телебаченні: і підхід, і організація роботи, і монтаж — усе відрізнялося. Приватна телекомпанія працювала швидше, гнучкіше, сучасніше. І це був дуже крутий професійний старт.
Тоді, на початку кар’єри, найбільше не вистачало грошей, щоб їздити до Києва, практикуватися, проживати, харчуватися. І для мене, і для моїх однокурсників це була найбільша проблема.
А ось що допомагало, так це наполегливість, цікавість до багатьох речей і комунікабельність. Я думаю, що моя комунікабельність і певна легкість у багатьох моментах допомогли мені знайти спільну мову з людьми, з якими потім я працювала, робила спільні проєкти, знаходила першу роботу.
Сьогодні, як на мене, професійна освіта журналіста вже не є обов’язковою. Але вона точно залишається великою перевагою — особливо якщо говорити про розвиток у класичній журналістиці та на телебаченні. Зараз є безліч можливостей реалізувати себе без профільної освіти: можна створити власний YouTube-канал, вести сторінки в соцмережах, писати тексти, збирати аудиторію й навіть запускати власні проєкти, маючи мінімальний набір техніки. Тому журналістська освіта — це не обов’язково, але точно сильний інструмент, який розширює горизонт.
Молодим спеціалістам сьогодні, на мій погляд, важливо не боятися і завжди рухатися назустріч власній мрії. І, на мою думку, дуже важливо бути працелюбним. Звісно, буває, що щастить і якось вдається, так би мовити, отримати «вишеньку на торті» без великих зусиль. Але все одно саме наполегливість і праця визначають результат.
І загалом я б радила ніколи не здаватися, завжди рухатися вперед і, головне, знайти справу свого життя. Коли ти маєш мрію і мету, то рухаєшся до неї швидшими темпами, і щось ніби зсередини тебе підштовхує.
На «Фестивалі кар’єри» можна буде детально розібрати власний досвід і навички, а також отримати поради щодо проходження співбесід. Окремо працюватиме новий формат — «Кар’єрне кафе» з безкоштовними консультаціями з HR-фахівцями, кар’єрними експертами, психологами та менторами.
Святослав Гринчук, ведучий ТСН
Коли я навчався у виші, ті, хто хотів стати журналістами, здебільшого знаходили собі роботу вже на другому-третьому курсі. Але в мене все було не так. Я пішов на свою першу роботу лише через три дні після випускного вечора, по завершенні п’ятого курсу. Я навчався на кафедрі телебачення, і мені запропонували спробувати себе на ТБ.
Це була телестудія футбольного клубу «Карпати» (Львів), яка знімала різноманітний контент про життя-буття команди. Я з дитинства вболівав за «Карпати», і тут мені пропонують долучитися до цього — звісно, я погодився. Ходити на матчі улюбленої команди, але при цьому ще й пробувати знімати про це телевізійні матеріали — це виглядало ідеальним варіантом першої роботи.
Сама пропозиція роботи — то радше випадок. Але далі для мене дуже важливо було працювати з людьми, у яких я міг вчитися, розпитувати, надихатися. Коли я писав свої перші тексти, завжди уявляв у голові, як вони лунають голосом моїх досвідченіших колег. І якщо щось не «звучало», думав: де проблема, де потрібно щось змінювати.
Думаю, мені допомогло вміння зібратися та організуватися у важливий момент. Розставити пріоритети. Де потрібно — докласти значно більше зусиль, ніж хотілося б.
На старті шляху мені дуже бракувало практичного досвіду. Дуже багато теоретичних принципів, які тобі намагаються донести у виші, розбиваються об якісь, здавалося б, банальні речі: невміння чітко формулювати запитання, написати й оформити сценарій «під картинку», правильно тримати мікрофон чи начитати текст. Це все справа досвіду. І головний біль для редакторів, які переймають на себе місію латати ті діри, де недопрацювала система освіти.
Тому вища освіта сьогодні, я думаю, не є критично необхідною. Але, з іншого боку, не є і цілковито безпотрібною. Треба просто вміти взяти з неї те, що справді корисне та важливе. Для мене це було вміння збирати інформацію, вміння ставити під сумнів, підтверджувати або спростовувати, вміння будувати історії, викладати свою думку і відстоювати її, зрештою, вміння організувати свій робочий час. Плюс багато корисних контактів із журналістського ком’юніті на майбутнє.
Сьогодні, мені здається, молодим спеціалістам вкрай важливо вміти ефективно комунікувати з іншими людьми, перевіряти інформацію, а також мати й використовувати здоровий глузд. Це обов’язкова база.
Зараз дуже багато нових можливостей, які з’явилися з розвитком медіа. Але те, чому я заздрю в першу чергу, — це можливість швидкого і глибокого фактчекінгу та загалом пошуку інформації. Можна за кілька хвилин верифікувати будь-які дані, перебуваючи вдома, на вулиці, в авто, та оперативно розібратися в малознайомій для тебе темі. І в два кліки перевірити, наприклад, чи визначали українську мову другою за милозвучністю у світі 🙂
Якби я міг повернутися на старт своєї кар’єри, я б купив біткоїн. Ну а якщо серйозно, то порадив би собі трохи менше боятися помилок. І не легковажити YouTube: років 20 тому він здавався суто розважальним ресурсом, хоча вже тоді варто було придивлятися, як активно інтегрувати його в професію.
Є така доволі вже затерта до дірок фраза, яку, здається, сказав найкращий хокеїст в історії — Вейн Гретскі, до речі, українець за походженням. У перекладі це приблизно мало б звучати так: «Із тих кидків, яких ви не зробили, — повз ціль будуть усі 100 відсотків». Це дуже хороша порада для тих, хто починає свій шлях: пробувати, ризикувати, експериментувати. Не боятися критики. Коли ти молодий спеціаліст, тебе все одно шпетитимуть і критикуватимуть, то нехай бодай за якісь цікаві й ризиковані спроби, які можуть принести задоволення зараз або користь у майбутньому.
Загалом «Фестивалі кар’єри» заплановано понад 150 подій: експрес-співбесіди, майстеркласи, лекції, профорієнтаці, нетворкінг. А також передбачені активності для дітей та молоді: інтерактиви, ігри, освітні програми, курси та хобі.
Наталя Островська, ведуча ТСН
У 2012 році я переїхала до Києва та вступила в університет на спеціальність «Журналістика» з мрією та чіткою метою: потрапити на телебачення і працювати саме там. Уперше мені випала можливість попрактикуватися на першому курсі, і вже тоді мені надзвичайно сподобалося. Але я зрозуміла, що абсолютно не маю досвіду, тому потрібно ще більше навчатися, спілкуватися й заводити знайомства.
Я пам’ятаю, що моя одногрупниця сказала, що буде ярмарок вакансій у Палаці спорту — це щось схоже на теперішній «Фестиваль кар’єри». Коли ми туди прийшли, то випадково потрапили на презентацію одного великого загальнонаціонального телеканалу. Ми познайомилися з керівником тоді найрейтинговішого розважального проєкту і сказали, що хочемо працювати на телебаченні. Нас взяли розшифрувальницями.
А згодом я вже набралася досвіду і на сайті Work.ua знайшла собі роботу на «Магнолія-ТБ» на посаді редактора. Саме з цієї посади і з цього місця роботи почався мій серйозний професійний шлях.
Вирішальними тоді стали чітка мета, плани і робота над собою. У якийсь момент я прагнула змінити вектор своєї професії, тому що, відверто кажучи, хотілося розвиватися швидше й одразу отримувати велику зарплату. На певний період я навіть пішла з телебачення, але згодом усе-таки повернулася: вирішила, що не полишу українське телебачення, поки не стану ведучою.
На початку кар’єри дуже важливо, щоб не обрізали крила. Тому що, коли ти приїжджаєш або дорослішаєш у Києві, то маєш таке романтичне уявлення про той великий світ телебачення, мрії…Це уявлення важливо зберегти, тому що потім починається рутинна важка робота — і ти розумієш, що це не просто красивий світ, а реальна праця, як і на будь-якій іншій роботі.
Найскладнішою для мене була відсутність контактів. Мої батьки та оточення загалом не були ні з журналістської, ні з творчої сфери. Тобто ти абсолютний нуль, якщо казати прямо, і тобі з цього нуля потрібно зробити все. Це було найважчим викликом. Я інколи думаю, на що я взагалі розраховувала: надивилася телевізора у своїй Дніпропетровській області й повірила в 17 років, що також зможу потрапити сюди і розвивати українське телебачення.
Результат, напевно, дали віра й сміливість. Коли я набралася досвіду на одній роботі, то зрозуміла, що більше хочу прямих ефірів і прямих включень, працювати з місця події і бути наживо в ефірі, спілкуватися з глядачем. Тому попри комфортні умови та ризики, наважилася на зміни і зрештою стала ведучою телевізійної служби новин — дотепер вважаю, що це було доленосним рішенням.
Я закінчила магістратуру, і формальна освіта мені допомогла — вважаю, що без неї в мене не було б практики на телебаченні. Саме завдяки університетським рокам і знайомствам із викладачами я потрапляла на практику на різні канали й отримувала досвід, яким користуюся і дотепер.
Але зараз професія дуже змінилася. Уже своїм студентам я кажу, що моя історія і мій шлях їм уже не підійдуть, тому що журналістика змінюється — через повномасштабне вторгнення, диджитал-формати. З одного боку, є, звісно, військова цензура, без якої нікуди, і проєкти, що потрібні саме зараз. З іншого боку, розвивається YouTube: уже не потрібно знайомитися з людьми, аби потрапити на великі канали і загальнонаціональне телебачення. Інколи достатньо крутої ідеї для блогу.
Взагалі я вважаю, що кожному студенту, який зараз хоче працювати в журналістиці, треба мати свій YouTube- або Telegram-канал, особливо якщо немає досвіду. Це вже буде сильною перевагою перед роботодавцем.
А ще молодим спеціалістам сьогодні важливо бути мультизадачними, ініціативними, комунікабельними і зібраними з точки зору тайм-менеджменту. Це такі чотири кити, на яких тримається наша професія. І загалом, щоб досягати успіху, треба самому знати, що робити, важливо самому проявляти ініціативу. Якщо ти прийдеш у редакцію і будеш чекати, коли тобі дадуть тему сюжету для розробки, — успіху не буде.
І головне — не сидіти на місці, постійно кудись рухатися, ходити на заходи, знайомитися, стукати у двері, не зневірюватися. Навіть якщо захочеться звернути з мрії — не боятися і пробувати далі. Якщо це ваше — воно обов’язково до вас повернеться. Тільки сміливим відкриваються всі двері й підкоряються мрії, які здаються нездійсненними.
