76 Чи завжди наша надмірна турбота йде на користь дітям.
Історія про жінку, яка присвятила все своє життя добробуту власних дітей, проте замість вдячності отримала несподівані та болючі результати. Її досвід навчає нас важливої істини про те, де пролягає межа між здоровою батьківською підтримкою та надмірною опікою, яка може зашкодити становленню самостійної особистості, інформує Ukr.Media.
Одна жінка все життя жила мрією: дати дітям все. Хорошу освіту, манери, смак, прищепити охайність, навчити заробляти гроші. Крутилася, як в’юн на сковорідці.
В результаті у її доньки і сина — все є. І диплом, і робота, і по квартирі в хорошому районі. Поки інші 30-річні змушені іпотеку платити і на роботі мовчати, погоджуючись на шалені перепрацювання, її діти вже «в шоколаді».
Син, вважаючи, що мати для нього зробила стільки, скільки жодна жінка в житті не зробить, присвячував їй своє життя, намагався догодити. Свої доходи витрачав на подарунки для матері, на будь-якому святі вона сиділа у нього на чолі столу, і він зривався до неї, якщо тій засмутилося або захотілося поговорити.
Взагалі, він би перевіз маму до себе, але дружини були проти. Але дружин може бути багато, а мати, яка заради тебе від останнього шматка хліба відмовлялася, одна. Спочатку хлопець розлучився з першою дружиною, яка благала його хоча б тиждень не бігати до мами і до них не кликати, а потім розлучився і з іншими дружинами. З тієї ж самої причини.
А донька… там все ще гірше. Вона жила з чоловіком, який палець об палець не вдарить. Він не заробляв, не допомагав по господарству, не знав, скільки коштує хліб і молоко.
«Навіщо ти з ним живеш? Це ж принизливо — тягти на собі мішок картоплі, поки твій чоловік вдома дивиться телевізор», — дивувалася мати.
«Від тебе, тиранки, до нього втекла», — відповідає донька.
«Від мене? Тиранки? Та я все життя своє тобі під ноги поклала», — каже мати.
На очі накочуються сльози, стає важко дихати, коле серце…
Рік тому вона перевела на рахунок доньки велику суму. Сказала відкрити їй вклад. Хотіла навчити зберігати гроші, примножувати. Донька побачить, як відсотки набігають, і перестане всі гроші на ганчірки спускати.
«Скільки тобі нарахували?», — питає мати, через місяць.
«Хм… та ми відразу ці гроші витратили, мамо. Чоловік собі ігровий комп’ютер купив», — відповідає донька.
І знову важко дихати, знову серце…
Інші кажуть, не лізь до них, нехай живуть своїм життям, а ти живи для себе. Але вона так не може, не вміє. Вона всім серцем з ними. Для себе їй нічого не потрібно.
Виходить, що як тільки ти вирішуєш поділитися своєю силою, своїми ресурсами з іншими, навіть з найближчими, ти забираєш у них здатність розвивати власну силу, робиш слабкими і безпорадними.
І щиро дивуєшся, чому тобі не дякують, чому чуже життя не складається. Або чому тебе починають сторонитися, уникати. І це ще — не найгірший фінал.
Іспанське прислів’я говорить:
«Той, хто видає себе за рятівника, ризикує бути розіп’ятим».
Часто на ТБ показують батьків дітей-інвалідів, які, крадькома витираючи сльозу, кажуть: «Що буде з ними, коли мене не стане?». Але про це ніколи не задумуються батьки здорових дітей, які вирішують за них всі проблеми. А адже це — благі наміри, якими вимощена дорога до пекла. Відійдіть вбік і не заважайте своїм дітям ставати дорослими. Коли дитині важко, просто мовчки обійміть її з любов’ю.
Не гаманець, а обійми! Цього цілком достатньо!